polska

22 червня 2018
IDR:
0.00
RON:
6.49
RUB:
0.40
NZD:
18.01
ILS:
7.25
MXN:
1.28
HRK:
4.11
IRR:
0.00
INR:
0.39
PLN:
7.01
EGP:
1.47
EUR:
30.35
USD:
26.30
HKD:
3.35
KRW:
0.02
BGN:
15.51
BYN:
13.10
THB:
0.79

Історіософія та філософія політики В. Липинського

  • Петро Кралюк


Говорячи про оригінальність Липинського, треба враховувати, що він походив із польської шляхетської родини. І хоча у молоді роки "став українцем", прилучився до українського національного руху, тим не менше культурно й ментально залишався поляком.

В'ячеслав (Вацлав) Казимирович Липинський (1882-1931) є першорядною фігурою в українській соціально-філософській думці початку ХХ ст. Це був оригінальний мислитель, який намагався з нетрадиційних для українців позицій розглядати ті проблеми, які постали перед ними.

Саме це дозволяло йому нетрадиційно дивитися на українські суспільні процеси. Якщо для більшості українських мислителів того періоду важливим ідеологічним концептом був "народ", то Липинський протиставляв йому такі концепти, як "еліта" і "держава". Українські мислителі в своїх ідеологічних побудовах важливу роль відводили "волі", яку доводили до екстреми й часто розуміли її як "сваволю". Для Липинського ж така "воля" зовсім не позитив і він їй протиставляє "дисципліну". Тобто Липинський "випадав" із "основної лінії" української суспільно-філософської думки початку ХХ ст.

Проте таке "випадання" мало свої позитиви. Зокрема, давало змогу подивитися на українські проблеми ніби "збокук" і більш "об'єктивно". Такий погляд хоча далеко не завжди був приємним, проте вартував багато. Тому цілком зрозумілий був інтерес до Липинського серед мислячих українців як у минулому, так і сьогодні.

Народився Липинський у селі Затурці на Волині у польській шляхетській родині. Тут же, в Затурцях, минуло його дитинство. Незважаючи на приналежність до польського шляхетського середовища, Липинський формувався як людина "культурного пограниччя". У 1902 р. він закінчив Київську класичну гімназію, де зблизився з українофілами й долучився до т.зв. "хлопоманів", тобто поляків, котрі приєдналися до українського національного руху.

Вищу освіту Липинський здобув в університетах Кракова та Женеви, Там він студіюював агрономію, соціальні науки та історію. Поступово в нього формується ідея, що українцям необхідно "повернути еліту". Це було нове слово в українській суспільно-філософській думці. Адже ще з часів Кирило-Мефодіївського братства серед українських діячів утвердився погляд, ніби український народ – це народ без панів, еліти, і в цьому його перевага. Хоча вказана ідея й зазнала певної корекції (передусім завдячуючи П. Кулішу та М. Драгоманову, які звернули увагу на українські елітарні верстви), однак демократизм, однозначна орієнтація на простолюд залишалися домінуючими в свідомості діячів української культури.

Липинський брав участь в українському русі, що активізувався після революції 1905-1907 рр. У кінці 1907 р. він налагодив зв'язки з українськими культурними діячами, зокрема, Борисом Грінченком, з яким узгоджував плани перекладів для "Просвіти" польських популярних книжок, зорієнтованих на селянство. У 1908 р. під псевдонімом "Правобережець" Липинський починає дописувати в київську газету "Рада", а також друкуватися в часописі "Літературно-науковий вісник". У 1909 р. йому вдалося зорганізувати з'їзд поляків українофілів, на якому було 35 осіб з Правобережної та Лівобережної України. Дебати на з'їзді велися українською мовою, а його учасники проголосили себе українцями польської культури. Їхнім друкованим органом став польськомовний тижневик "Przegląd Krajowy" ("Краєвий огляд"), який виходив у 1909-1910 рр. Фактично чей часопис редагував В. Липинський. У ньому також публікували свої статті діячі українського руху – С. Єфремов, Б. Лепкий, Д. Дорошенко, В. Стефаник, Л. Василевський.

Уже в ранніх наукових роботах Липинський звертає увагу на такі моменти, які дають змогу розглядати роль еліти (шляхти) в суспільних рухах України – "Данило Братковський – суспільний діяч і письменник 18 ст." (1909), "Генерал артилерії Великого Князівства Руського. З архіву Немиричів" (1909), "Аріанський соймик в Киселині на Волині в маю 1638 року. Причинок до історії аріанства на Україні" (1909). Щодо публіцистичних робіт Липинського, то в них зустрічаємо таку думку: мовляв, ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись – чи буде вона з народом, відмовившись від політики колонізації, чи опиратиметься ходові історії. Такі міркування зустрічаємо, зокрема, у його брошурі "Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії" (Краків, 1909). При цьому Липинський часто апелював до історії, намагаючись показати, що українці не були "безелітарною нацією". Результатом таких історичних зацікавлень стала укладена ним книга "Z dziejów Ukrainy" ("З історії України") (Краків, 1912), більша частина матеріалів якої належала перу самого Липинського. Вказане видання побачило світ завдячуючи підтримці "українських поляків" – Йосипа Юркевича, Франтішки Вольської та Людвіка Седлецького. Показово, що книга вийшла з присвятою провідним "хлопоманам" 60-их рр. ХІХ ст. Володимиру Антоновичу, Пауліну Свєнціцькому й Тадею Рильському. У передмові до книги Липинський декларував свою прихильність до "хлопоманської" традиції. "Беремо..., – писав він у передмові до даної книги, – зі святої для нас науки тих "хлопоманів" те, що в них було істотне і незмінне. Приймаємо їхнє гасло повернення до свого народу, яке так виразно сформулював і огромом праці для української науки ствердив Володимир Антонович. Дідичимо їхню ідею сповнення своїх обов'язків щодо люду українського, яку, відповідно до сучасних умов, впроваджував у чинах цілого свого сільського життя Тадей Рильський. Хочемо, як вони, іти рука в руку із представниками того люду, "від якого себе відділити не можемо", кажучи визначенням глибокої віри Пауліна Свєнціцького. І прагнемо, зрештою, аби їхній незламний характер і неугинна воля світили для нас прикладом. Щоб не вигасли серед синів шляхетських традиції офірної боротьби за Україну, передані поколінню нашому через попередників наших, борців української ідеї".

Але між поколінням "хлопоманів" та Липинським й близькими до нього "поляками української культури" були певні відмінності. На деякі з них, власне, й звертав увагу Липинський у передмові книги "З історії України" "...в громадській настанові цих двох поколінь, – зазначав І. Лисяк-Рудницький, – були і поважні різниці. Світогляд "хлопоманів" мав народницьку основу: свій поворот до українства вони розуміли як служіння соціяльним інтересам простолюддя, сполучене з відривом від традицій шляхетського стану, що з нього вони вийшли. Іншою була концепція Липинського. Він хотів, щоб шляхетська верства стала українською в політичній свідомості, без деклясації, без утрати свого корпоративного існування. Він вірив, що лицарською службою українському національному ідеалові шляхетство зможе окупити своє право громадянства на рідній землі. У свою чергу досвід і культура, притаманна старій шляхті, спричиняться до збагачення і скріплення молодої української провідної верстви".

Варто більш детальніше зупинитися на праці "З історії України", оскільки вона є важливою для розуміння історіософії Липинського. Те, що книга мала ідеологічне спрямування, Липинський не збирався приховувати. Уже в передмові вказував, що його цікавить національне усвідомлення української аристократії. "Покоління наше, – писав він, – живе в часі відродження народів, які, втративши самостійний устрій політичний у тяжкій боротьбі, залишилися на певний час затриманими в нормальній розвитку, через сильніші держави в значній мірі засимільовані і через чужі культури чужих народів здебільшого в своїх так званих вищих колах покинуті. Збудився тепер до нового життя і наш народ український. Безповоротно минули для нас нарешті часи сну, в минуле відходять тяжкі хвилі занепаду та безвладдя. Гасло життя пройшло по широкій землі нашій від краю і до краю. І озвалися знову всі комірки, всі складові частини нашого народного організму. Чи на узбіччі маємо лишитися тільки ми – кров з крові і кість з кості українського народу – його частина нероздільна, яку колись відірвала від свого батьківського пня Польська держава, позначаючи нас пізніше відомою плямою відступності: мовою інших і культурою чужих? Чи тільки ми одні маємо лишатися для величезного дерева народу нашого тією однією мертвою гілкою, струпілою, яку вже оживити і відродити годі? Однак і ми маємо право на життя". Отже, В. Липинський вважав, що аристократія на українських землях, яка вважає себе польською, насправді є українською. Просто, в силу певних обставин, Польща зуміла відірвати її від свого національного коріння. Пізніше Липинський дещо змінить своє уявлення про аристократію. Але це відбудеться шляхом еволюції його соціологічних поглядів. Тепер же він вів мову про необхідність повернення аристократії до своїх українських коренів, а також їхньої "справжньої" національної ідентифікації.

У книзі були вміщені як історичні розвідки, так і оригінальні документи. На початку давалася робота М. Грушевського "Українська шляхта на переломі ХVІ-ХVІІ ст." Далі йшла стаття самого Липинського "Назви "Русь" і "Україна" та їхнє історичне значення", передрук статті польського історика Кароля Шайноги "Як Русь польщилася". Після вказаних розвідок – добірка документів "Луна минулого". Ці документи стосувалися діяльності шляхти на українських землях в ХVІ-ХVІІ ст. й мали на меті продемонструвати її проукраїнську орієнтацію. Показовим серед цих документів є виступ заможного магната Яна Щасного Гербута в обороні Русі. Після "Луни минулого" йшла підбірка історичних дум та пісень під назвою "Недоспівана пісня".

Вказані історичні розвідки, а також збірки документів ніби були вступом до монографічних досліджень Липинського, вміщених у книзі. Вони мали на меті показати, що, незважаючи на полонізацію української шляхти, вона продовжувала зберігати свій український патріотизм. І цей патріотизм знайшов вияв під час Хмельниччини.

Основна частина "З історії України" присвячена саме Хмельниччині. Це – монографія "Станіслав-Михайло Кричевський. З історії боротьби шляхти української в повстанських шеренгах під проводом Богдана Хмельницького", яка мала додаток у вигляді підбірки документів. Монографія (це вже видно з її назви) була присвячена одному із сподвижників Б.Хмельницького – С.-М. Кричевському. Останній, як відомо, походив із шляхетського середовища. І саме на цьому моменті концентрував увагу Липинський.

У монографії дається висока оцінка діяльності Хмельницького. Про нього історик пише, що то був "чоловік... надзвичайних вимірів". Так само високо оцінював Липинський і повстання під проводом цього гетьмана. Історик вважав, що успіх повстання був забезпечений широкою участю в ньому різних верств українського народу, в т.ч. й шляхти.

Своєрідним продовженням цієї роботи стало ще одне монографічне дослідження "Дві хвилі з історії пореволюційної України". Пізніше вона була доопрацьована, перекладена українською мовою й вийшла в 1920 р. під назвою "Україна на переломі". У цій монографії дослідник не лише звертав увагу на роль шляхти в повстанні під проводом Хмельницького, а й навіть намагався довести, що саме шляхта виступала чи не єдиною в Україні державотворчою силою, як "одинокий тоді до державної творчості здатний український клас". Неуспіх же повстання, яке в кінцевому результаті привело до Руїни, Липинський пояснював слабкістю української шляхти.

Після названих двох монографій у книзі йшла низка невеликих за об'ємом матеріалів, які завершують збірку.

Праця "З історії України" – це історія української шляхти з кінця ХVІ ст. до початку ХVІІІ ст. Кульмінацією книги є Хмельниччина. Останню В. Липинський розглядав як історію творення української державності. Уже в пізнішій праці "Листи до братів-хліборобів" він намагався представити Хмельницького як втілювача ідеї класократичної монархії. Сама ж Хмельниччина трактувалося Липинським як початок творення "ідеальної" класократичної держави, де існує гармонійна взаємодія класів і де на чолі держави стояв "справедливий" і рівновіддалений від різних класових інтересів монарх.

Однак неупереджений розгляд історичних документів показує дещо іншу картину. Сумнівно, що Хмельницький на початку повстання мав чітку політичну програму. Саме ж постання реально вело до ліквідації існуючого на українських землях державного ладу та анархії суспільно-політичного життя. Ця анархія особливо дала про себе знати в часи Руїни. Так само не варто говорити про велике значення шляхти в повстанні під проводом Хмельницького. Звісно, певна частина українських шляхтичів, у силу різних обставин, приєдналися до козацької армії. Проте вони не відігравали провідної ролі. Більшість української шляхти все таки залишалася на боці Речі Посполитої.

Проте для Липинського важливою була не тільки й не стільки історична правда, скільки творення історичного міфу, який би надихав українців на державотворчу діяльність. У низці робіт він інтерпретує історію як легенду, корисну в процесі націотворення. При цьому зазначає: "Легенда не брехня. Легенда – це сильне хотіння, що бере образ укоханої минувшини для творення будуччини. Але це не перебріхування минувшини, щоб допінгувати своє кволе хотіння". Такою легендою могла б стати відповідним чином інтерпретована історія Хмельниччина.

Книга "З історії України" започаткувала т.зв. державницьку школу в українській історіографії, відмінну від народницької школи.

Липинський став відомий і як політичний діяч. Напередодні Першої світової війни він брав участь у організації за межами царської Росії українського політичного центру, що з часом перетворився в організацію "Союз Визволення України" (1914 р.). З самого початку існування Української Народної Республіки він запропонував свої послуги її очільникам, зокрема, в плані організації війська. Але лідери УНР, сповідуючи народницькі та соціалістичні принципи, поставилися до ініціатив Липинського з підозрою.

Бажаючи впливати на політичне життя України, Липинський разом з Ф. Лизогубом, М. Міхновським, С. Шереметом взяв участь у створенні Української Демократичної Хліборобської партії (УДХП), яка виникла в червні 1917 р. Ця організація мала на меті згуртувати заможних хліборобів та виражати їхні інтереси. Саме Липинського можна вважати провідним ідеологом партії. Ним була написана партійна програма, у якій обґрунтовувалась ідея необхідності національного суверенітету України. Липинський та його соратники виявилися більш радикальними, ніж діячі Центральної Ради, які в той час ставили лише питання про широку автономію України. Показово, що одним з ініціаторів створення УДХП був М. Міхновський, який ще в 1900 р. в роботі "Самостійна Україна" чи не вперше проголосив необхідність існування самостійної Української держави, обґрунтувавши це з правової точки зору.

У програмі УДХП суверенна Україна уявлялася у формі демократичної республіки з виборним Сеймом та президентом, повноваження яких мали би визначати Установчі збори. Також у цій програмі були положення, котрі можна трактувати як зародки майбутньої "хліборобської ідеології" Липинського. Одним із центральних пунктів програми була думка про різні інтереси міста й села, а також про необхідність відродження хліборобської верстви.

УДХП, не маючи серйозної соціальної бази, так і не стала помітною політичною силою. Представники заможної хліборобської верстви в Україні у своїй переважній більшості не вважали себе українцями й не брали участь в українському русі. До того ж їх лякали радикальні гасла самостійної України, висунуті УДХП.

За часів гетьманства Павла Скоропанського Липинський починає співробітничати з українською владою, стає послом України у Відні. Варто зазначити, що ця посада була дуже важливою, оскільки Австрія, поряд з Німеччиною, були головними союзниками гетьманського уряду. Після визвольних змагань Липинський залишається у Відні на еміграції, ініціює створення за кордоном української консервативно-монархічні політичної організації. У 1920-1925 рр. він видавав збірники "Хліборобська Україна", де друкувалася його праця "Листи до братів-хліборобів". Окремою книгою вона була видана в 1926 р. У цій роботі мислитель намагався проаналізувати ті виклики, перед якими Україна опинилася на початку ХХ ст., і те, чому вона не змогла адекватно на них реагувати.

Хоча праця "Листи до братів-хліборобів" мала політологічний характер, а за формою наближалася до публіцистики, її варто розглядати як роботу філософську. Це, зокрема, робив Дмитро Чижевський. Він писав, що Липинський "дає систему філософічно угрунтованої політики". При цьому "для Липинського політика є виявом вічних, глибоких тенденцій та законів історичного процесу взагалі". "...основні поняття філософії історії та основні предпосилки думання Липиського, – зазначав Чижевський, – в багатьох точках оригінальні і своєрідні. Цю оригінальність думок Липинського часто не помічають, бо він вживає для їх означення слів та термінів звичайних і широко розповсюджених. Але як тільки ми переходимо від слів до думок, то уся глибока своєрідність філософії історії Липинського майже в усіх точках його конструкцій виступає перед нами у ввесь зріст".

Одним із центральних понять у політологічній теорії Липинського є поняття нації. До нього він неодноразово звертається, давав йому розлогі визначення. Поряд із нацією, мислитель вів мову про людство загалом, використовуючи тут термін цивілізація. На його думку, цивілізація починається з того часу, коли людина перестала бути природною істотою, почала використовувати певні знаряддя як для зміни природи, так і суспільної організації. Цивілізація, на думку Липинського, поступово розвивається. Прогрес виявляється в удосконаленні впливу людини на природу, більш вмілому перетворенні природи, що, в свою чергу, пов'язане з подоланням лінивства людини. Поряд з цим йде удосконалення техніки й моралі. На думку мислителя, певному ступеню розвитку техніки має відповідати адекватний ступінь розвитку моралі. При цьому поняття техніки й моралі трактуються дуже широко. Техніка – різні засоби впливу людини на навколишній світ, передусім на природу. Мораль – правила, з допомогою яких люди організовують своє суспільне життя.

Однак поряд із прогресивістським поглядом на розвиток "всього" людства, Липинський вів мову про циклічність розвитку організмів, з яких складається це людство. Такими оргінізмами є нації. Нації – не вічні. Вони мають свій початок і свою смерть. Тривалість життя націй залежить "од їх громадської моралі, од їх гігієни національного життя". Нація для Липинського поняття універсальне і навіть позаісторичне. Нації існували завжди, відразу як тільки людина перестала бути природною істотою.

Відкидаючи суто етнічне розуміння національних спільнот, Липинський вважав, що факт проживання на певній території веде індивідів до формування лояльності щодо країни проживання. Це і є підставою для створення нації, яка має оформитися в державну спільноту.

Власне, нація – це організоване суспільне життя, де активна меншість організовує пасивну, "ліниву" більшість. Липинський велику увагу приділяє саме цій "активній меншості". Її він також іменує аристократією, елітою. Але це не родова аристократія, яка успадковує своє право на управління. Це кращі, найбільш енергійні та найбільш вмілі люди, які до того ж мають певний "ідеалізм". Без цього "ідеалізму", містично обумовленого волюнтаризму націю не створити.

Липинський також говорив про три форми "громадської моралі" й "методів організації нації", які циклічно змінюються. Це – класократія, демократія, охлократія. Тут не можна не помітити певних паралелей із поглядами Аристотеля, який теж говорить про дещо подібну "тричленну" циклічну змінюваність полісів (державних організмів).

Для Лининського поняття нації та держави тісно взаємозв'язані і є супутніми. Він вважав, що для нормального функціонування нації повинна існувати відповідна організація суспільного життя (держава). Також у Липинського можна зустріти думки, що держава передує нації ("завжди спочатку буває держава, а потім нація"). На його думку, без держави нація не може сформуватися й водночас існування нації вимагає державного життя.

Класократія, демократія, охлократія трактуються як поняття універсальні й позачасові. Класократія – "ідеальний", найкращий устрій суспільної організації, який мислитель характеризує наступним чином: "...поділ на продукуючі класи; спільна їм всім одна віра в непорушні Божеські закони; одна громадська мораль, випливаюча з закону труда; твердими законами громадської моралі обмежена і послухом авторітетам спаяна сильна організація класової аристократії – велика восприїмчивість на творчий порив серед пасивних мас – в результаті високий моральний авторітет аристократії, висока техніка, висока духовна культура і високі ритмічні иа органічні форми громадського життя цілої нації". Прикладом класократичної держави в минулому Липинський вважає Англію й сподівається, що таку державу вдасться побудувати в Україні. Тим більше, на його думку, українці вже організовувалися в таку державу (у давньоруський період та за часів Хмельниччини). Тобто, класократизм ніби притаманний українцям.

Тут варто зробити певні пояснення. Для Лининського поділ нації на класи є безперечною цінністю. Кожний клас має виконувати свою функцію, взаємодіючи з іншими класами й тим самим забезпечуючи кращі умови для існування нації загалом. Водночас сильна нація, на його думку, має мати "одну віру". Саме ця віра є важливим чинником національної консолідації.

Ще одним чинником національної консолідації є наявність арбітра, "верховного судії", який би стояв над класами, узгоджував їхні інтереси і мирив їх. На думку Липинського, з цією роллю найкраще би справився дідичний, спадковий монарх. Цьому моменту мислитель приділяв дуже багато уваги, що, зокрема, було викликано його політичною позицією та підтримкою ним гетьмана Скоропадського.

Мислитель вважав, що після класократії, де існує гармонійна взаємодія класів, наступає період суспільної дезорганізації, який він іменує демократією. Під демократією мається на увазі "виборна влада". Вона, на думку Липинського, не може забезпечити добру організацію суспільно-державного життя, оскільки за "виборної влади" рахуються не з талантом, а партійністю людини. В особі Липинського маємо одного з найпослідовніших критиків демократії. Він вказував на її вади (і часто це робив цілком справедливо). Правда, не варто перебільшувати його антидемократизм. Радше, варто говорити, що мислитель був проти крайнощів демократії.

Саме через ці крайнощі, судячи з його міркувань, при владі опиняються далеко не найкращі люди, а це веде державу до деградації. Тому Липинський характеризує демократичний устрій як "розклад класів; упадок спільної віри; повна громадська аморальність; панування "законів розуму", які кожний на підставі власного розуму інтерпретує як хоче: хаос в творчості і повна дезорганізованість нічим необмеженої, розпорошеної та здекласованої "індивідуалістичної" і "свободолюбивої" аристократії, – упадок восприїмчивости на всякий порив до творчости і праці. Деморалізація та хаос серед пасивних мас, – в результаті безавторітетність безсилої, здеорганізованої і аморальної аристократії, анархія в техніці та матеріальній продукції, брак ритму і розклад старих організаційних форм, одно слово: матеріальна і моральна руїна нації".

Після стадії дезорганізації, на думку мислителя, наступає період охлократії. Це є реакція народних мас, змучених і роздратованих до краю "зажерливостю, хамством, дурисвітством і орґанізаційним безсиллям всякої демократичної аристократії". Під останньою Липинський розумів людей, які з допомогою демагогії, солодких обіцянок були обрані й опинилися при владі.

Режим охлократії мислитель характеризує таким чином: "наїзд визволених безсилим пануванням безавторітетної демократичної аристократії внутрішніх або зовнішніх кочовників варварів, спаяних якоюсь одною своєю примітивною фанатичною вірою, примітивною моралю і організацією; знищення матеріальної культури та інтензивности праці: панування кулака збіраючої дань і матеріально непродукуючої аристократії над розпорошеною безкласовою "племінною" юрбою; авторітет страху і примус до примітивної праці..." Охлократичний режим тримається лише завдяки силі. Охлократія, вважає Липинський, може існувати й правити лише тоді, коли на підвладній їй території людність ділиться на дві категорії: "знизу – безкласову, недиференціовану, прикріплену до землі і примітивно на ній працюючу, стадну юрбу, – і зверху: спаяну одною залізною войовничо-духовною орґанізацією матеріально непродукуючу, кочову або полукочову орду". На вищих щабоях цивілізації ця орда може приймати складні форми централізованого бюрократично-військово-духовного державного апарату. З усіх методів правління охлократичний є найбільш примітивний. Для нього притаманні терор, залякування та муштра.

Охлократія, на думку мислителя, не здатна творити національну державу хоча б через те, що в ній зберігається постійний поділ на "верхи" й "низи". Ведучи мову про цю форму державного управління, Липинський постійно використовує образ кочової орди, яка з допомогою сили править і визискує землеробське населення. Охлократичною державою він вважав царську Росію та її наступника СРСР.

Мислитель дотримувався думки, що охлократичний режим може відносно легко бути зруйнований війною. Програна війна для охлократії, як правило, є смертельною. Також цей режим може бути зруйнований у результаті іноземних запозичень.

Охлократія, на думку Липинського, може стати кінцем існування нації. Однак, якщо нація зуміє зібратися з силами, після панування охлократії можливе "оновлення" нації та становлення найкращої форми суспільної організації – класократії.

Форми суспільної організації націй (класократія, демократія та охлократія), вказував Липинський, мають свої різновиди – що залежить від розвитку техніки та моралі. Хоча в своїй основі вони залишаються сталими. Наприклад, Липинський вказував, що їдучи на мотоциклі з газетою в кишені, ми не будемо створювати старих "запорозьких дум". Але той самий дух громади-нації може творити інші ідеї-думи. Нові машини вимагають нових національних форм. І чим складніша машина, чим більшої зорґанізованости людей вимагає вона для своєї праці, тим дужчий мусить бути об'єднуючий дух людей, а, відповідно, й вища суспільна мораль (19). Незважаючи на свій консерватизм, Липинський був проти штучного підтримування, а тим більше відновлення старих традицій, які вже втратили своє значення і не відповідають сучасному рівню розвитку техніки. Він за те, щоб творити нові національні традиції більш відповідні сучасним реаліям.

Українська нація, з точки зору мислителя, в минулому й зараз проходить у своєму розвитку ці стадії. Однак у неї, як і в інших націй, є своя специфіка цього проходження. На цю специфіку й звертає увагу В. Липинський, водночас вказуючи, що наша нація має свої проблеми, "хвороби", які треба "лікувати".

При цьому мислитель вважав, що, окрім суворого діагнозу "хвороби", який допоможе в "лікуванні", має бути легенда, котра би посприяла "одужанню" нації. Такі національні міфи переважно мають історичний характер, акцентують увагу на певні героїчні моменти в історії народу, подаючи їх у виграшному світі й представляючи як взірці поведінки.

Для українців такою національною легендою, міфом була історія українського козацтва. Це чудово розумів Липинський, сам займаючись козацьким міфотворенням. Його історичні праці переважно стосуються історії козацтва. І в них, власне, не стільки науки, скільки науковоподібної міфології.

Інша справа, коли Липинський намагається дати "нещадний і можливо вірний діяґноз". Він вважає, що головною нашою хворобою є "недержавність" . Мислитель дає зрозуміти: у нас немає держави не тому, що ми були кимось завойовані, що маємо войовничих сусідів, а тому, що в нас немає бажання мати своєї держави, власної організації матеріально й морально сильної державної влади. Він попереджає: "По упадку большовицької чи польської влади на Україні буде у нас не "всенародна радість", як це буває звичайно у визволених націй поневолених, а – характерна для всіх недержавних націй – анархія і внутрішня різня між українськими людьми". Тому українці мусять виробити в собі почуття державності. А це непростий процес.

Мислитель намагався зрозуміти причини української бездержавності. Вважав, що їх можна поділити на дві групи: "Перша: причини статичні, тоб-то ті умови істнування, які ми маємо од природи, і яких по сути змінити не можемо. Друга: причини динамічні, тоб-то способи нашого ділання в даних нам од природи умовах – способи, які в нашій історії бували кращі і гірші, і які ми розумом і волею, відповідно до наших хотінь та ідей, можемо змінити".

До статичних чинників Липинський відносить передусім географічне положення, яке, на його думку, виражається в тому, що Україна знаходиться:

"1. на битім шляху між Азією і Европою,

2. на географічно несталім пограниччю двох ріжних культур: Візантійської і Римської,

3. без захищених природою границь од сусідніх держав".

Мислитель констатує, що "з погляду політичного наше географічне положення – найгірше в Європі". Українські землі стають місцем цивілізаційних зіткнень. На них постійно відбувається пересування кордонів між Сходом і Заходом. Липинський писав: "І чи врешті наша многострадницька історія, од початку і по сьогодняшній день, не обертається вся коло одного-єдиного фатального питання: хто – кочовник чи хлібороб – переможе у нас? І чи не найбільшою нашою національною трагедією єсть те, що досі не зміг фактично перемогти у нас ані один, ані другий; що ми не стали міцною державою кочовників, державою юрби, державою охлократичною, якою стала заполонена своїми кочовниками великоруська Московщина, але не стали ми державою й хліборобською, бо все-ж таки кочовників серед нас була велика сила. І чому в результаті на цьому фатальному пограниччу між цивілізацією плуга і цивілізацією степу, всі свої войовничі державні елементи ми досі віддавали кочовій Москві, а найбільше культурні верхи елєментів хліборобських ми віддавали Польщі?..."

Другою статичною причиною української недержавності Липинський називає "родючу землю і добре підсоння", що багато хто трактує в нас як явище позитивне. Руйнівний вплив цих чинників він бачив у наступному:

"1. в невпиннім притяганню на нашу землю все нових, ласих на українські багатства, активних завойовників, або – що було гірше, і відбувалось в значно більших розмірах: – в притяганню утікаючих від більше інтензивної праці та шукаючих легкого хліба невойовничих, пасивних елєментів;

2. в назвичайно швидкій деґенерації громадських інстинктів у одних і других під впливом цих чинників".

Тобто Липинський не вважав добрі природні умови позитивним чинником, а, навпаки, негативним. І ця негативність визначалася не тільки і не стільки тим, що на українську землю приходили різноманітні завойовники, скільки тим, що вона розбещувала людей. "Легкість життя з дуже сприяючою людині природою, – писав мислитель, – розвивала в людях, які кілька поколінь прожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля. Внаслідок цього вироджувались і не могли розвиватись такі політично творчі орґанізаторські прикмети, як дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертв і самопосвяти". А саме це, на думку Липинського, є одним із найважливіших чинників, що визначає нашу бездержавність.

Третьою статичною причиною бездержавності він вважає "неусталеність раси". Мається на увазі те, що в Україні неодноразово відбувалося змішування етносів, починаючи з найдавніших часів, коли тут проживали різні племена. Липинський вважав, що "єдности расової не було у нас ані між нашими завойовниками, ані між тими масами, які вони завойовували і якими правили. Звідси расова неоднорідність на Україні трьох основних політичних типів: – войовника-продуцента, войовника-непродуцента і невойовника – та стихійний нахил цілого нашого громадянства до роздвоєности і взаємної ворожнечі". Тому "основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків".

Четвертою і останньою статичною причиною нашої недержавності Липинський вважав перевагу "в нашому характері емоціональности (чутливости) над волею та інтелігентністю". На цю рису українського національного характеру вказували різні дослідники. Але якщо вони відносилися до неї позитивно чи нейтрально, то, як бачимо, відношення Липинського було різко негативним. "Надмірною чутливістю, – писав він, – при пропорційно заслабій волі та інтеліґентности, пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важних річей, яких розріжняти від дрібниць ми не вміємо. Всі наші одушевлення зі слізьми, молитвами і "всенародніми" співами проходять так само скоро і несподівано, як скоро і несподівано вони появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його витривалою, здержаною, довгою, орґанізованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражнень, які нищать попередні".

На думку Липинського, статичні причини нашої недержавності, визначені передусім геополітичним становищем, ліквідувати ми не можемо. Проте в наших силах звести до мінімуму злі наслідки цих причин. Так, пограничне становище України між Європою та Азією можна надолужити "доброю організацією нашої відпорної сили збройної, матеріальної, державної". Щодо шкідливих наслідків родючості землі й сприятливих природних умов, то їх можна компенсувати інтенсифікацією праці. Шкідливі політичні наслідки нашої расової неоднорідності варто надолужувати "свідомостю необхідної нам для нашого суспільного життя на спільній землі єдности політичної, територіальної". Зрештою нашу емоційність можна компенсувати "орґанізованим і сталим виховуванням в наших людях від ранньої молодости, бракуючи їм в потрібній мірі, розуму та волі". При чому, вказував Липинський, емоційність при відповідному формуванні може стати "неоціненною твочою силою".

Окрім цих причин, він ще виділяє причини динамічні, які фактично зводить до однієї – "неуміння українських людей, без огляду на те, за кого вони себе вважають і як вони себе національно називають, здобути та зорґанізувати на своїй землі свою власну владу і цю владу своїми власними силами удержати".

В одній зі своїх публіцистичних робіт "Хам і Яфет" Липинський спеціально звертає увагу на "хамство" як прикмету українського суспільно-політичного життя. Він характеризує його таким чином: "Абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого "я". Повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, що "греблі рве" і сама гине. Погорда до батька, коли він слабий, натомість рабство у чужого, коли він сильний – ось хамство, ось прикмета людей, що живуть на Українській Землі..." Щоправда, "хамство" притаманне й іншим народам: "Хамство єсть скрізь. Це правда. Скрізь єсть "гін" до виділювання себе із своєї громади, до непослуху їй, до насмішки над її авторитетами". Однак, вказує мислитель, "скрізь поруч цієї сили відосередкової, руйнуючої, єсть сила доосередкова, здержуюча. І власне оця друга сила перемагає завжди в тих людських громадах, що стають окремими державами, націями". На думку Липинського, "прикметою українських людей єсть не хамство, а ніким і нічим не обуздане хамство". Тобто з цих міркувань випливало, що українці не спромоглися виробити ефективні механізми стримування суспільної дезорганізації, анархії. Це, зрештою, не дало їм можливості відповісти на ці виклики, які постали перед ними на початку ХХ ст.

Додати коментар


Захисний код
Оновити