polska

22 червня 2018
IDR:
0.00
RON:
6.49
RUB:
0.40
NZD:
18.01
ILS:
7.25
MXN:
1.28
HRK:
4.11
IRR:
0.00
INR:
0.39
PLN:
7.01
EGP:
1.47
EUR:
30.35
USD:
26.30
HKD:
3.35
KRW:
0.02
BGN:
15.51
BYN:
13.10
THB:
0.79

СЯЙВО "СИНОПСИСА"

  • Сергій Синюк

"...ми мали блискучу аристократію і можливість перетворитися в аристократичну націю. А створили для себе плебейську міфологію. А яка міфологія - така й нація" - написав нещодавно на "Фейсбуку" Петро Кралюк, значно піднявши градус та інтенсивність однієї історико-світоглядної дискусії .

Загалом дискусій нині не бракує ні в українських сегментах соцмереж, ані на шпальтах вітчизняної періодики. І це, загалом, добре. На якісно новому рівні повторюється ситуація, описана Уласом Самчуком. Наше суспільство " Так, ніби воно до цього часу не жило й не думало, а спало, тепер зненацька прокинулось і починає швидко думати про релігію, про політику, про науку. Думає не в порядку й надто поспіхом... Збивається, заплутується, але вперто думає далі..."
Але для того, щоб ефективно й плідно думати про майбутнє, варто дати лад своєму минулому. Особливо ж це стосується культурно-інформаційного спадку. Мусимо не тільки відновити у ньому білі плями, але й ретельно вичистити чорні.
Нація, вихована на депресивній культурі, не може бути щасливою.
І успішною така нація бути не може.
Дослідники назвали вже чимало причин того, що саме "плебейсько-плаксива" культурна традиція стала в нас домінуючою. Варто звернути увагу на те, що українці створили для себе плебейську міфологію після того, як створили імперську міфологію східним сусідам.
Триста сорок років тому в друкарні Києво-Печерської Лаври з благословення архімандрита Інокентія Гізеля вийшла друком книга "Синопсис". В скорому часі цей дайджест давніх і новіших літописів став бестселером на теренах Московського царства. Витримав три десятки перевидань. Воно й не дивно - Гізелеве дітище виводило генеалогію московських царів від київських Рюриковичів, обґрунтовувало їхні претензії на українські землі. Та й печально знаменитий мем "русскій міръ" походить саме з того видання...
Хто нині скаже з якою метою випускав ту книжицю на білий світ архімандрит Гізель. Хотів долучитися до перетворення царства на організм в якому Московія була б тулубом, а Київ головою? Чи шукав у тому новоутворенні теплого містечка для себе? Навіть, коли й хотів "як краще" - вийшло ще гірше ніж "як завжди". Українцям довелося відновлювати свій історико-культурний простір майже з нуля, відновлювати в колоніальних умовах, а поскільки є припущення, що "націоналізм колоній - соціалізм" - махровим цвітом розцвіли в тому просторі і народництво, і безбожництво, а результатом стали крайні хати у 1918 році і порожні - у тридцять третьому.
Але нині Україна, прагнучи стати Європою, стає передусім сама собою. І супроти Гізелевого "Синопсису", що творив масштабну брехню зі шматочків правди постав "Синопсис" Петра Кралюка.
Назва книги, випущеної видавництвом "Ярославів Вал", підібрана надзвичайно вдало. Вона складається з творів, уже опублікованих, які в сумі дають панораму вітчизняної історії від останньої третини тринадцятого до середини двадцятого століття. Попутно розвінчуючи міфи і штампи, якими щедро наводнила їх недавня імперія та її тутешні трубадури. Наприклад, загальноприйняте твердження: "Святий Андрєй Рубльов" - російський іконописець". От тільки ікони Рубльова і за технікою і за емоційним наповненням куди ближчі до волинської школи княжої доби, ніж до сучасного Рубльову московського іконопису. А на території Великої Волині є принаймні кілька населених пунктів, зслова "рубель" похідною від назвою. А в часи отроцтва ізографа Андрія була потужна хвиля міграції з Волині на Московщину, що занесла на Куликове поле князя Дмитра Боброка-Волинця, котрий і здобув перемогу над Мамаєм. Отак реальна історія стає підвалиною справжньої літератури - короткий триптих "Рубльов" і відкриває Кралюків "Синопсис".
Повість «Блага вість од княгині Жеславської» стала добрим подарунком українському чительництву до 450-річчя Пересопницького Євангелія. Проте видана одним з обласних видавництв мізерним накладом, вона ризикувала залишитись "широко відомою у вузьких колах". Та й тісно було під тоненькою обкладинкою п'ятиголоснії поліфонії, розмахом близькій до генделівської.
Цілком передбачувано перших три партії ведуть фундаторка Пересопницького Євангелія княгиня Анастасія Заславська, яка по смерті чоловіка стала черницею Параскевою, спадкоємець давньої волинської книжної традиції упорядник книги ієромонах Григорій та уродженець Лемківщини, вихованець ренесансної Європи переписувач Михайло Василевич. Читач дізнається не тільки про визрівання замислу створення унікальної пам'ятки та про його втілення. Адже Пересопницьке Євангеліє – своєрідна вершина неповторного яскравого явища європейської культури, яке можна назвати так: книжність княжої Волині. Тож цілком доречні згадки книжників шістнадцятого століття про літописну повість, складену при дворі волинського князя середини ХІІ століття Ізяслава Мстиславича і про книжні скарби князя-філософа Володимира Васильковича. Не менш важливо, що через оповідь про культуротворчий подвиг творців Пересопницького Євангелія розкривається ціла епоха – мало відома широкому загалу доба Великого князівства Литовського і Руського, коли українці були господарями на своїй землі, коли багатство багатих і шляхетство шляхетних були не стільки метою, скільки зобов'язанням оборонити тіла й душі «малих світу сього»...
Проте з плином часу книги залишають своїх творців, починається їх самостійне існування, вплив на уми і серця. З числа сотень людей, на життєвому шляху яких трапилась зустріч із Пересопницьким Євангелієм автор роману обрав двох – Тараса Шевченка та Івана Мазепу.
Розділ присвячений останньому варто виокремити особливо. Якщо сповіді інших героїв книги - радше оповідання у старокнижному значенні цього слова, то в розділі «Іван. Дар» ґрунтовні історичні відомості та глибокі філософські сентенції вписано в елегантну новелу із динамічним сюжетом. Не ділитися на інтелектуальну і масову, а бути водночас глибокою і захоплюючою – чи не в цьому для сучасної україномовної літератури шанс вирватись із «чотирикутника смерті» в котрий вона затиснута Інтернетом, телебаченням та чужомовною періодикою та попсовими покетбуками, завезеними з-за східного кордону?
Наявний у розділі і глибокий символ. Молодий покойовий короля Яна-Казимира, скоріше з молодого зухвальства видобуває шедевр волинської книжності у спольщеної родини Загоровських, повертаючи його в рідний культурний простір. А ближче до завіси земного життя Євангельський текст промовляє до гетьмана мовою батьків і повертає добувача маєтностей і споживача насолод на службу своїй нації.
"Шлах до національної самосвідомості українців вимощений книгами" - написав у своїй "Історії" Орест Субтельний. То ж і "Синопсис" Петра Кралюка веде вітчизняну історію від Пересопниці до Острога, від княгині Анастації до князя Василя-Костянтина.
Професор Кралюк у зображуваній епосі почувається, як риба у воді. Прозаїк Кралюк знає, як відчинити ту епоху читачеві, не затіняючи її «блиском себе коханого». Тільки одна характерна риса. Після десятків сучасних опусів, у яких головний герой — письменник, або журналіст, можна було очікувати, що героєм роману "Шестиднев", котрий розкриває життя й особистість найвидатнішого мецената вітчизняної книжності — князя Василя Костянтина Острозького, теж стане книжник, екстрапольована в древність копія автора. Однак в описувану епоху над усіма мистецтвами королювало малярство. Після високої майстерності й глибокої філософії Дюрера, Кранаха, Гольбейна серйозно сприймалося твердження про те, що «першим серед людей є художник». І автор робить основною загадкою роману намальований Іваном портрет князя Василя-Костянтина Костянтиновича, Милістю Божою князя Острозького, некоронованого короля Русі й найбільшого магната усієї Речі Посполитої. А художника Івана — одним з учасників діалогу, який і складає зовнішній сюжет роману. Протягом шести сеансів між майже дев'яностолітнім князем і митцем точаться розмови про минуле. Втім таке обмеження кількості дійових осіб і лаконізм сюжету пішли роману на користь. Кралюк у «Шестидневі» показує Волинь на вершині її впливу й багатства. Але з небайдужою ретельністю не пропускає причин, через які одразу після досягнення тієї вершини почався стрімкий спад у прірву бездержавності. Не обминає ні зради нащадків славних княжих родів, ні сріблолюбства високих церковних достойників, ні сліпої люті перших козацьких повстань, спрямованих проти православної — таки шляхти та українських міст...
Всі персонажі «Шестиднева» — живі люди, а не картонні фігурки з підручника. Тому в романі знайшлося місце не тільки подіям і вчинкам, але й почуттям. Блискучі перемоги батька, Костянтина Івановича Острозького, під Вишнівцем та Оршею й поразка, яка принесла йому сім років московського полону. Сирітська недоля племінниці Гальшки Острозької й відчайдушне козакування Семерія Наливайка. Ретельне й трудне збирання самим Василем-Костянтином під свою руку земель, котрі колись входили до держави Данила Галицького (а князі Острозькі небезпідставно вважали себе спадкоємцями короля Данила!), і страшна ціна, яку доводилося платити за кожне придбання: смерті близьких людей, компроміси із власним сумлінням, а то й мимовільна зрада інтересів рідного народу. Прагнення поєднати краще із західноєвропейського способу життя та збереження власних державницьких та церковних традицій — і страшний розкол українського суспільства після берестейських церковних соборів (зауважу, що автор засуджує не сам факт унії, а ту поквапну жорстокість, з якою діяли як її прихильники, так і противники)... Заснування твердині православ'я й українства — Острозької Академії, видання Острозької Біблії — і спольщення власних синів, котрі перейшли в католицтво задля високих посад при королівському дворі. Автор примусив висповідатися перед читачем не тільки самого князя, а й ціле покоління української еліти, яке жило в епоху чи не першого в нашій історії оптово-роздрібного розпродажу Батьківщини задля власної користі. Адже в пору найвищої могутності князю Костянтину залишалося тільки бобровим хутром рукава протерти перли й рубіни на Даниловому вінці, возложити його на голову і сказати «Здрастуйте! Я — король!» І хтозна, як би склалася історія цілої Європи, якби він на це зважився... Не зважився. І Данилова корона зникла у безвістях часу і простору.
Але справу князя Острозького підхопили вихованці заснованої ним Академії. Чи не найбільш знаний серед них - гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Про нього Петро Кралюк оповідає в повісті "Лицар і смерть"
Не надто багато у нашій історії періодів, коли над елітою фінансовою і мілітарною стояв представник еліти інтелектуальної. Вихованець княжої Волині Петро Конашевич Сагайдачний не тільки очолив степову козачу вольницю, але й залізною волею своєю обмежив зухвальства сильних і свавільства заможних. Спрямував енергію козацтва на славу народу і благо ближніх. І не забарилися результати, які вразили світ.
Під стрімким ударом нечисленного козацького війська впала Кафа — найбільше місто тогочасної Європи. Із невольничих ринків і каторжних робіт козаки Сагайдачного визволили тисячі бранців-християн. Переважно українців. Але не тільки.
Естафету науки й культури підхопила від Острозької Академії патронована Сагайдачним слов'яно-греко-латинська школа, яка вже по його смерті виросла й уславилась як Києво-Могилянська Академія.
Найвеличнішим чином Сагайдачного залишилася у віках перемога під Хотином. По смерті коронного гетьмана Хоткевича козацький гетьман Сагайдачний згуртував довкола себе не тільки козацьке військо, але й всю армію Речі Посполитої, яка дала гідну відсіч турецькому війську султана Османа. Перемога під Хотином стала для Європи прологом битви під Віднем, яка поклала край мріям Блискучої Порти про континентальну гегемонію.
Але Сагайдачний за ту перемогу заплатив життям. Смерть Петра Конашевича-Сагайдачного страшною сторицею вдарила по всій Речі Посполитій. Зі смертю гетьмана з тогочасної системи важелів і противаг випав потужний запобіжник, що стримував конфронтацію двох еліт — давньої, княжої, проєвропейської і молодої козацької. Через неповних три десятиліття це протистояння вибухне великою війною, що, почавшись фактично як громадянська, швидко переросте у національно-визвольну, оберне на Руїну квітучий край над Дніпром і підпише смертний вирок Речі Посполитій...
Про це Петро Кралюк не згадує ані словом. Але як справжній майстер книжності не згадує настільки промовисто, що історична перспектива мовчазно і невблаганно стає перед очима кожного обізнаного і небайдужого читача. І приходить усвідомлення, що гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, суб'єктивно зробивши все можливе для того, щоб запобігти такому сценарію (смертна кара гетьмана Бородавки, якого підтримували найанархічніші козацькі кола — один із лейтмотивів повісті), свідомо чи несвідомо заклав основні передумови його реалізації...
Утім одновимірними і одновекторними героями Петро Кралюк не грішив ніколи. І безапеляційними оцінками — також. Саме тому несправедливо назвати два наступні текти з "Синопсису" калейдоскопом. Хоч і проситься таке порівняння, бо кожен поворот сюжету відкриває погляду читача нові історичні постаті. Проте вони - не пласкі монохромні скельця, а об'ємні багатобарвні фігури. В основі повісті "Діоптра" - пошук невідомого науці твору Мелетія Смотрицького. Повість "Віднайдення Раю" розповідає про життя і книги волинського князя Володимира Васильковича, одного з небагатьох інтелектуалів на троні. Але сюжет цих творів розгортається уже в наш час, на межі другого й третього тисячоліть, дає автору змогу поговорити з читачем про Миколу Островського і Тадеуша Костюшка, Кирила Транквіліона-Ставровецького і Дмитра Фальківського, Оксану Лятуринську і Олену Пчілку... Кожна з цих повістей - низка подорожей не тільки у просторі, але й у часі. Говорити про них - справа марна і невдячна. Виходить "переспіваний сусідом Паваротті". Скажу тільки, що в повістях, порівняно з попередніми текстами книги сильніший авторський нарратив. Вони - свого роду місток між давниною і сьогоденням і тому завершують "Синопсис" цілком закономірно.
Нині став вельми модним термін "альтернативна історія". Щоправда називають ним здебільшого псевдоінтелектуальні спекуляції на тему "Що було б, якби..." "Синопсис" Петра Кралюка - альтернативна історія в більш глибокому і справедливому смислі. Це оповідь про реальні вчинки реальних людей, але написана рукою, вільною від штампів та умовностей імперсько-радянської історіографії. Мабуть тому в розкішному виданні мене дратує єдиний елемент - шрифт. Для таких текстів хочеться не петровської "гражданки", хай і модифікованої, а екстрапольованої в третє тисячоліття, відточеної до стандартів новітньої поліграфії княжої кирилиці. Провини видавництва в тім нема - наразі такого шрифта просто не існує. Та може взявся б хтось з вітчизняних дизайнерів? Адже чекають на видання численні пам'ятки княжої доби і правдиві книги про ту епоху. То ж "устав ХХІ століття" був би вельми затребуваний. Подумайте, ізографи!
А до видавництва може бути тільки прохання. Дуже хочеться поруч із "Синопсисом" побачити на полицях наших книгарень рівноцінний збірник іронічної прози Петра Кралюка. Текстів, створених протягом двох з половиною десятиліть цілком вистачить на сімсотсторінковий том: "Попи марксистського приходу" "Фелісія", "Зона", "Полум'яне серце", "Римейк"... і зовсім новий роман, який міг би дати назву усьому збірнику - "Фабрика(ція)".
Легка мудра посмішка філософа... Чи ж не її часом бракує сучасній українській книжності, щоб прокласти шлях до серця сучасної масової аудиторії?
А готовність читача якнайшвидше придбати новий фоліант автора - чи ж не краща рецензія на щойно прочитану книгу?

Додати коментар


Захисний код
Оновити