polska

25 червня 2018
IDR:
0.00
RON:
6.54
RUB:
0.40
NZD:
18.10
ILS:
7.25
MXN:
1.29
HRK:
4.14
IRR:
0.00
INR:
0.39
PLN:
7.08
EGP:
1.47
EUR:
30.56
USD:
26.23
HKD:
3.34
KRW:
0.02
BGN:
15.62
BYN:
13.10
THB:
0.79

Інший Самчук

  • Сергій Синюк

kulak

Далека дорога добра ще й тим, що дає шанс залишитися на самоті з товстою книжкою, для якої домашня щоденність не залишає часу. Збираючись у недавнє відрядження, нарешті поклав у речовий мішок книгу, яка кілька місяців стояла в черзі на прочитання, а перед тим кілька років значилася в списку на купівлю - збірник ранньої прози Уласа Самчука, випущений у світ видавничою фірмою "Відродження" (Дрогобич, 2009 рік).

 

Самчук - один невідомих знаменитостей українського культурного простору, описаних формулою "чув, але не читав". Причин цього - кілька. Перша і головна - не так просто дістати в читабельній формі його тексти. В Інтернеті їх знайти можна. Але читати з дисплея багатотомні епопеї по два з половиною мільйони знаків з пробілами - сього просто людський організм не витримує. Тут оптимальний саме паперовий варіант.

А з паперовими варіантами творів Самчука нині складно. На полицях книгарень більш-менш регулярно трапляється тільки роман "Марія", включений до шкільної програми. Час від часу можна "упіймати" тритомний "Ост", випущений в світ тернопільським видавництвом "Джура" та збірник ранньої прози, який і став приводом для написання цих рядків. А з вершинними здобутками Самчука ситуація зовсім "страшна сумна і політична". Видані на початку дев'яностих кількатисячними накладами "Чого не гоїть огонь", "Юність Василя Шеремети" упали як відро води на суху грядку і нині доступні до ознайомлення тільки в бібліотеках в доволі зачитаному стані. Роман "На твердій землі" в Україні опублікований тільки в двох числах широко відомого на вузьких теренах рівненського обласного літературного альманаху "Погорина". Багатюща мемуаристика Самчука досі доступна тільки в діаспорних виданнях за винятком дилогії "На білому коні/На коні вороному", аптечними дозами опублікованої спершу у Львові, а потім в Острозі. Нарешті, трилогію "Волинь", яка свого принесла Самчуку європейське визнання в незалежній Україні теж видали двічі - стотисячним двотомником у видавництві "Дніпро" 1993 року та куди скромнішим, чи не двотисячним, накладом у видавництві Національного університету "Острозька академія". Проте нині ці тексти доступні виключно в бібліотеках. Шляхом ретельного обходу київських, львівських та луцьких букіністів для домашньої "Волиніани" мені вдалося вишукати тільки перший том "дніпровського" двотомника. Ошатну острозьку книжечку, яку я купив одразу після виходу, в мене позичили і зачитали такі шановні люде, що навіть невдобно за неї допоминатися. І тільки нещодавно, завдяки наполегливій ретельності колег, мені вдалося розшукати ще один примірник в Луцьку. Хто шукає, той знаходить. Але погодьтеся - є певний парадокс в тому, що на Рівненщині, оздобленій двома пам'ятниками Уласові Самчуку та двома ж таки його меморіальними музеями, неможливо знайти в книгарнях епопею, яка прославила ту ж таки Рівненщину по цілій Європі. Зрештою, здійснена задля чистоти експерименту спроба розшукати в книгарнях вищеназваної області роман "Рівне/Ровно" завершилась з точно таким же результатом. Книгу Олександра Ірванця пощастило придбати тілько ві Львові.

Втім, проблема не тільки в тому, що в Україні значний масив громадянства просто не читав. Є ще й кілька прошарків, які Самчука активно не люблять, до того ж - не люблять не читавши. Бувають дивні зближення. Нелюбов до Самчука та його доробку часом притаманна представникам зовсім діаметрально опозиційних кіл - як наприклад представники пострадянської політичної еліти з остаточними явищами комунізму головного мозку і... феміністично-гарвардськи налаштовані дискурсно-модернові критикиці. "Червонясті депутати" так і не витрясли з підсвідомості рештки радянського агітпропу, який протягом тридцяти років обзивав Самчука "волинським Геббльсом" - і не проголосували законопроект про загальнодержавне відзначення столітнього ювілею письменника. Феміністично-модернові критикиці раз по раз висловлюють подив побутуванням творів Самчука в шкільній програмі, оскільки "Уласа Самчука читати у двадцять першому столітті якось дуже архаїчно. Література "мурівської" доби, наскільки мені розповідають, представлена в шкільній програмі Самчуком і Багряним. Багряний ще куди не йшло, він хоча б гостросюжетний. Але Улас Самчук письменник нудний, старосвітський, писав він погано (ну це моя приватна оцінка) і лише тому, що він писав ну... ідеологічно правильні речі, це не підстава мучити дітей нудними творами. Казав колись один... ну, учитель можна сказати..., що Уласа Самчука можна читати лише при гасовій лампі. Щось в цьому є. Ну а ми ж тепер не при гасовій лампі. Навіть коли світла немає - ми не при гасовій".

Вищенаведений уривок - цитата з лекції, яка здобула певний розголос у вузьких колах елітарних користувачів україномовного "Ютубу". Зізнаюся, мене така оцінка Самчукової творчости трохи заскочила. Спробував пояснити собі таке упереджене і несправедливе ставлення літературознавці тим, що вона просто недостатньо знайома зі спадщиною Уласа Олексійовича. Ну не трапилося в переданому наприкінці вісімдесятих років з Канади пуделку діаспорних публікацій (яке за визнанням лекторки і дало їй змогу називати себе українським філологом) романів "Чого не гоіть огонь" та "На твердій землі" - бо інакше не закидала б вона Самчуку браку гостросюжетності. Не було в тій скриньці, мабуть, і щоденникової прози Уласа Олексійовича - динамічної та електризованої настільки, що будь-які "гасові лампи" навіть на думку не спадають. Ну може ж таке бути, що людина знайома тільки з романом "Марія" та першою частиною трилогії "Волинь". І не за повними текстами, а за витримками з хрестоматії. А може й не самотужки прочитаними, а посестрою-критикицею переказаними...

Проте невдовзі з'ясувалося, що авторка вищенаведеного спічу працює в академічній установі, яка спеціалізується таки на історії української літератури. Відтак згадані вище твори мусила читати. А коли читала - чому ж не оцінила? Через емоційну й мистецьку глухоту? Чи просто людина, яка виросла в радянських умовах не може любити одних без ненависті до інших? Послідовному антикомуністу Самчуку не може віддати належне дослідниця творчого доробку В.Домонтовича, який у вільний від творчости час відпрацьовував на 0,25 ставки радянським розвідником В.Пєтровим, за що й отримав 1965 року орденок "Отєчествєнной войни". Геніального прозаїка не хоче гідно оцінити фанатка Ю.Шереха-Шевельова, який 1980 року назвав недоречними заходи з підтримки кандидатури У.Самчука на Нобелівську премію і відмовився взяти в них участь...

Втім, для того, щоб повернутися до масового читача, письменники потрібна не стільки навіть приязнь критики, скільки доброзичливий біограф з хорошим стилем. На жаль, ми ще не настільки навчилися популяризувати власну літературу, як деякі наші сусідоньки. Може тому, що почуваємось в цьому плані куди багатшими від них. Як би там не було - популярної біографії Самчука в нас досі немає. Роботи Андрія Жив'юка та покійного Гаврила Чернихівського - радше наукові монографії, зорієнтовані на профільного читача, а біографічні повісті Ігоря Фарини, видрукувані мізерними накладами. осіли в межах Тернопільської області... Втім, сам Улас Олексійович з гіркотою зазначав, що" Цим ми відрізняємося від європейців взагалі, які люблять біографії, які їх мають і з яких часто роблять добрий вжиток для свого інтелектуального розвитку. Ми ж не маємо біографій взагалі. Інколи не знаємо про людей абсолютно нічого, ніби це було за часу автора "Слова о полку Ігореві". Що ми знаємо про особисте життя Петлюри, Винниченка, Донцова, Маланюка? Нічого. Рішуче нічого. На нашій мові це зветься "особистою скромністю", я ж схильний це звати культурним примітивізмом. Коли читаємо Андре Моруа про Байрона, — знаємо його до подробиць, коли ж хочемо подати кілька дат про Олеся, сперечаємося, де і коли він народився. Ситуація обурлива!"

Ми ж на попереднє повернемося, як писали в сиву давнину наші літописці. Прочитаний в громадському транспорті чорно-коричневий том ранньої прози Самчука не залишає сумнівів - опинившись на волі в умовах демократичної держави (а Веймарська Німеччина була куди більш вільною країною, ніж друга Річ Посполита) молодий прозаїк прискіпливо вивчив новітні європейські тенденції. Певні спроби вищезгаданих критикиць протиставити "сільського народника" Самчука "міським модерністам" із сучасної йому УСРР і віддати перевагу останнім приречені вже хоч би тому, що Самчук мав можливість прослухати в Бреслау університетський курс професора Кюнемана з літературознавства і читати в німецьких перекладах новинки світової літератури, тоді як у радянських ВУСППвіські реаліях були тільки лекції у літературних об'єднаннях, які, за влучним формулюванням М.Шолохова, "давали стільки ж, як читання кулінарної книги могло дати архітектору."

Більше того, двадцятип'ятилітній прозаїк одразу спробував творчо засвоїти найновіші світові тенденції у власній роботі над словом. Результат цієї спроби - роман "Кулак". Кілька критиків та критикиць, перелічуючи твори Самчука, назвали цю книгу "романом про радянську колективізацію" - ще одна промовиста ілюстрація того, як прогресивно-модернова сучасна українська критика примудряється оцінювати й судити не читаючи. Насправді дія роману "Кулак" відбувається на теренах другої Речі Посполитої і оповідає про селянського сина, який відмовився бути бідним та упослідженим і зібравши в кулак усю волю, здібності та витримку досягає того єдиного, чого може досягти в умовах національного та політичного пригнічення свого народу - особистої економічної самодостатності. Молодий прозаїк робить стартовий поштовх від реалій тогочасного життя. Проте далі його певний час несе хвиля фантазії. Лев Бойчук, відсидівши у польській в'язниці за спробу нелегально перейти до радянської України, починає бізнесову кар'єру прикажчиком у крамничці тканин, перетворює непоказний магазинчик на ательє модельного одягу із солідною клієнтурою, а сам стає правою рукою власника тартака, який потроху перетворюється на потужний деревообробний комбінат із власною залізничкою, парком вантажних автомобілів та нормальними умовами праці для робітників. До речі, заснував цей тартак російський купець, з яким головний герой познайомився під час відсидки терміну за спробу нелегального перетину кордону. Свою втечу з батьківщини купець при задушевній бесіді з Левом Бойчуком в тюремній камері пояснив так: "Я зовсім не від комуністів тікав. З комуністами можна ще "дєлішкі обтяпувать" тільки полюбуйся. Утік я від Росії. Від русского православного народа".

Сховавшись від "русского православного народа" за залізною завісою "Малої Антатнти" купець Йорданов повернувся до відомого йому з передвоєнних часів лісового промислу, а висланий на перше закордонне стажування Лев Бойчук зачарував відповідальну співробітницю потужної німецької корпорації Гільду Людевік (ситуація списана з натури, тільки насправді німецьку бізнес-леді звали Хелена Крафтсвурт) і забезпечує фірмі довготермінове добре оплачуване замовлення. Купець Йорданов належно віддячує за працю. З появою грошей мінюється й суспільне становище Бойчука. Дочка місцевого купця чеського походження Марія Гофман, про яку в дні бідності Бойчук тільки тихенько мріяв і зітхав тепер сама активно бореться за право бути його нареченою негайно і дружиною в перспективі. Щоправда боротися їй доводиться не стільки з суперницями, скільки з постійною зайнятістю Лева. "Дужий інстинкт штовхав його не звертати уваги на бюджет. А йти й робити" - лаконічно констатує автор.

Вся історія трудів і піднесень Лева Бойчука оповідається у цілком модерністській стилістиці, починаючи від епіграфа з модного тоді Ніцше та довжелезних "джойсівських" внутрішніх монологів персонажів через відмову до сюжетної інтриги на користь психологічної структури і аж до сценаристського лаконізму у портретах та пейзажах і тендітних фатальних жінок з якими якраз в ті роки вломив ся у європейську літературну моду Еріх Марія Ремарк.

Навіть у геніїв перша книга часто пишеться за принципом "щоб не гірше, як в людей". Самчук в "Кулаку" рівняється на загальноєвропейські тенденції. Але при цьому все одно залишається Самчуком. За визначенням Ірини Руснак "Рушієм поступу людства письменник вважав шляхетну особистість, яка має сумління, відчуває потребу в чесній прації, особисту відповідальність за своє буття. Шляхетність - це синонім напруженого життя, яке постійно прагне первершити себе, поривається до намічених обов'язків та вимог. Шляхетна людина - духовно багата, а тому ніколи не опуститься до матеріального зубожіння... ось чому Самчуків "Кулак" являє собою славень натхненній праці, життєвій активності європейського ґатунку, матеріальним і духовним цінностям, які одинаково вартісні для митця".

Ймовірно, захоплений цією одою впертій праці, Самчук міг зробити свого героя і мільйонером, і власником запроектованої ним паперової фабрики, а то й депутатом парламенту. Закінчив же він написаний в той же час цикл оповідань "Месники" описом майбутнього повстання проти польської окупації, яке нібито почалося з розгрому 12 полку уланів - цей полк справді стояв у казармах військового містечка Білокриниця біля Кременця. Проте звичка озиратися на реальність виявилась сильнішою. Швидкий злет бізнесу у волинських лісах переходить в не менш стрімкий спад. Першопрчиною кризи виявляється радянська влада. Руками сотень тисяч виселених до Сибіру куркулів, більшовики наводнюють європейські ринки лісом і обвалюють ціни. Самчук роз'яснює ситуацію наче експерт з геополітики, вкладаючи пояснення до уст того ж таки Йорданова: "Вони, друже мій, поки що знаходяться на стадії, коли на ціни не дивляться. Вони більше думають зам світову революцію. Ніж за ціни. Колись це буде інакше, але не тепер. Тепер їм треба замовити в Німеччині на триста мільйонів машин і продати безліч тонн пшениці нижче собівартості, бо там є п'ять мільйонів комуністів, що потрібні їм для світової революції. З такими тяжко вести розумну торгівлю... вони не будуть вибирати ринків де дешевше, а де це треба".

Невдовзі передбачення старого Йорданова збулося. Подальшу ситуацію Самчук описує кількома абзацами віртуозного сплаву модерної прози і економічної публіцистики: "Англія затоплена совєтським деревом.... Виникло питання яким чином здобувалося те дерево. Заговорили про невільничу працю, про надзвичайно низькі ціни. Влада заборонила дерево розвантажувати.

Виникла сварка. Заговорили письменники, прихильники свободи. Заговорили прихильники Ліги Прав... "Міжнародні акули" дались вмовити "захисникам прав людини й громадянина. Совєтське дерево не було прийняте ні Англією, ні Америкою, але воно також не попливло назад до Архангельська. Воно зникло у тих гаванях, до яких прийшло.

... На біржі зчинився сполох. Фірми тріскали, як мильні бульбашки і не було спасіння... димарі все більше й більше вгасали, число безробітних усе збільшувалось, а прихильники прав людини й громадянина тішились що криза, що капіталісти гинуть, що прийде революція".

Не все гаразд і на самому підприємстві Йорданова. Кілька свіжо прийнятих підбурюють робітників до страйку. "... в найбільший розпал праці, коли треба було спішно приготувати замовлення, зненацька відклали свої сокири, пили, позакладали руки в кишені й заявили "бастовку". Почвиркуючи крізь зуби вони гуторили:

- О-о! хай такий розумний сам працює. Прибавить по злотку - підем, а ні - то к чортовій матері.

- ... бувало пішов у ліс, чи до жида, заробив рубля, купив за нього пуд жита й пуд солі та й сиди собі на печі. А тепер три злоті. Що це є три злоті?"

Полум'яний привіт нинішнім ностальгувальникам за радянським рублем, на який в сільпі давали шість булок хліба і штири пачки сірників. А здрібнів в цьому плані наш православний нарід, нє?

Зі страйком Лев Бойчук розібрався просто - звільнив усіх, хто відмовлявся працювати без підвищення плати. "На другий день більшість прийшли проситися назад на роботу, а деякі, запекліші й лінивіші потьомбали додому. На тартак попливли нові валки робітників і робота пішла.

Але ця незначна подія дала притику своїй і чужій пресі розпочати велику нагінку на фірму "Йорданов і спілка". Це дуже шкідливо відбилося на ході справи". Невдовзі з'ясувалося, що цю кампанію чорного піару організувала й профінансувала... наречена Бойчука Марія Гофман. А в мить виведення її н чисту воду, Бойчук отримує звістку, що тартак горить, а його власник убитий. Коротке агресивне розслідування доводить, що організатором злочину був засланий з СРСР комуністичний емісар Ластовенко, який насправді - Йось Китай з "містечка Катербурга". Марія розкаялась у своїй деструктивній поведінці і була прощена. Обходячи з нею та вірним другом, художником Юрієм Павловським згарище тартака, головний герой проголошує:

"Тепер поїдемо і почнемо наново. Дерево горить, але не моя сила. На цьому місці виросте вже не дерево, а щось ліпше. Золото. Золото виросте. Тут під землею - поклади, скарби. Тільки вритись в неї і винести!"

Якби така історія, викладена в такому ключі з'явилася у німецькій чи французькій літературі - книжка сприйнялася б як стандартний мейнстрімний роман. Але... Українці під час Визвольних змагань пережили те, до чого Європа наблизилась тільки внаслідок Другої світової війни. Перша світова війна призвела до небувалих доти жертв, проте точилася вона позиційно на відносно невеликих смужках фронтів і тотального знищення мирного населення та традиційного укладу його життя у європейських країнах не викликала. Натомість на теренах колишньої Російської імперії, а на українських землях - насамперед, чотири роки розмашисто крутилася січкарня маневрової війни "всіх проти всіх", а в її триби потраили і біленькі хатки з вишневими садками, статечні господарі, які повернувшись з окопів тієї таки Першої світової переконали самі себе, що тепер їхня хата скраю, їхні жінки й діти. До того ж, українці втратили внаслідок тих подій і власну державність, тоді як найближчі сусіди її здобули, а дальші, навіть програвши світову війну - зберегли.

Тому в українському суспільстві мода на надлюдське (чи то в марксистському, чи ніцшеанському варіанті) минулася куди скоріше, аніж нею награлася благополучніша Європа. А з'явилася потреба в людському та людяності, з'явилася потреба шукати Бога і розуміти волю Його. Відтак не можемо погодитись з думкою Соломії Павличко (яку тепер в різних аранжуваннях і повторюють згадані вище ґендерово-модернові критикиці) про те, що Самчук - традиціоналіст і людина ХІХ століття, а його доробок - рецидив народницького пафосу. Обізвати Самчука людиною ХІХ століття так само безглуздо, як приміром Франсуа Моріака, Клайва Стейплза Люїса чи Кароля Войтилу. Самчук (на відміну від про марксистських модерністів УСРРівського розливу) мав можливість особисто ознайомитися із сучасною йому європейською культурою. Ретельно приміряв на себе європейський модернізм. І зрозумів, що в модернових рамках занадто тісно тому гіркому досвіду Волині, який письменник забрав з собою у європейську еміграцію, що новочасна літературна мода не дає можливостей виконати своє призначення "... моїми мужицькими устами, висловити мужицьку Волинь, щоб її розумів парижанин." І від модерністської естетики Самчук цілком усвідомлено й цілеспрямовано повертається до досвіду рідної тисячолітньої волинської книжності, яка давала йому куди ширші виражальні можливості й творчі засоби. Недаремно Петро Кралюк вважає, "що пам'ятки дерманської та острозької давнини, пам'ять про князів Острозьких, були важливими чинниками написання" роману "Волинь". Цей роман писався одночасно й паралельно з "Кулаком". Але яка відмінна техніка. І який разючий результат! Біографи письменника повідомляють, що на межі двадцятих та тридцятих років, діставши можливість повноцінно працювати і літературі. Самчук писав паралельно три романи. "Саботаж УВО" так і не побачив світу. "Волинь" принесла автору широке визнання. "Кулак" майже одразу після виходу відійшов на другий план, хоча Оена Теліга й ставила його на перше місце серед всіх довоєнних книг Самчука. Знайти свою тему і свій жанр - найважче, але й найпотрібніше завдання для людини, яка приходить в мистецтво всерйоз і надовго. Уласові Самчуку для того, щоб знайти себе знадобилося лише п'ять років і три книги.

Цікаво, що роман "Кулак" отримав своєрідне продовження. Те, що не вдалося, бо й не могло вдатися у тих умовах, автору і герою початку тридцятих років, блискуче вдалося тому ж автору і вельми подібному на Лева Бойчука герою. Вдалося, ймовірно, тому, що довкола вже була не міжвоєнна Європа, а повоєнна Канада. 1967 року в Торонто побачила світ книга "На твердій землі" блискучий модерний (хоч і не модерністський) роман Самчука, про українця. Який власною наполегливою працею досяг економічного успіху. Втім, цей роман заслуговує на окрему розмову.

 

Коментарі  

0 # Тарас Коковський 18.08.2015, 13:25
подяка автору за статтю! Самчук назавше залишиться Самчуком - одним із кращих українських письменників, думки якого і нині є актуальними і потрібними. Сумно, що особистість Самчука та його жертовне служіння Україні досі не поціновані належно...
Відповісти | Відповісти цитуючи | Цитата