polska

25 червня 2018
IDR:
0.00
RON:
6.54
RUB:
0.40
NZD:
18.10
ILS:
7.25
MXN:
1.29
HRK:
4.14
IRR:
0.00
INR:
0.39
PLN:
7.08
EGP:
1.47
EUR:
30.56
USD:
26.23
HKD:
3.34
KRW:
0.02
BGN:
15.62
BYN:
13.10
THB:
0.79

Соціалістичний сюрреалізм

  • Сергій Синюк

800px-Kharchuk lozy

Покоління волинських "дітей війни" виросло під страшним тиском на душу, неспівмірним навіть з тим, що випав їхнім одноліткам з інших європейських країн.Окрім жахіття прифронтових боїв, що двічі прокотилося над дитячими головами, окрім гнітючої ночі ворожої окупації, вони бачили і криваві заграви польсько-українського конфлікту, безглузду жорстокість колективізації, безжальну затятість "війни після війни", що тривала ще до середини п'ятдесятих років...

З жахами й безумством двадцятого століття увійшла в резонанс і радянська система шкільної освіти з її пропагандою матеріалістичного безбожного світогляду та дарвінізм-ленінізмом, як рецептом успіху в житті. Радянська школа теоретично обґрунтовувала те, що вони й самі збагнули на короткому, але страшному життєвому шляху: в цьому безглуздому світі виживає сильніший, спритніший і хитріший. А для того. щоб вижити і вибитися в люди - всі засоби добрі. В жорнах, що безупинно вертілися п'ятнадцять років, вижили здебільшого ті, хто заради життя готовий був на все, або ті, кого врятувало чудо. Але вірити в чудеса діалектичний матеріалізм наполегливо не рекомендував.

Власне, розчарування в гармонії світу та моральності людства було притаманне європейцям ще у міжвоєнний період. Першими й найбільш відомими виразниками цього світогляду стали прозаїки "втраченого покоління", передусім - Еріх Марія Ремарк. А свого апогею явище сягнуло у творчості двох жертв тоталітаризму - бранця Аушвіцу Тадеуша Боровського (його роман "У нас в Аушвіці" вийшов торік і в українському перекладі) та колимського зека Варлама Шаламова (його "Колимські оповідання" наявні в бібліотеках України ще з "перестроєчних часів").

Проте людей з мистецькими натурами, яким в сорокові роки вже було двадцять, тоталітарні механізми знищили, навіть якщо не вбили фізично. Шаламов після звільнення з майже тридцятилітнього ув'язнення пішов у якусь озлоблену, затяту внутрішню опозицію до цілого світу й до себе самого, провівши "вільне життя" здебільшого в домі пристарілих письменників та психіатричному диспансері. Тадеуш Боровський, написавши крім "У нас в Аушвіці" роман "Прощання з Марією", викинувся з вікна у двадцять вісім років.

"Діти війни" були в те страшне десятиліття занадто м'якими, щоб зламатися. Вони зігнулись, вижили, а потім прийняли сам факт свого виживання як своєрідну індульгенцію на все подальше життя. Життя, у якому вони твердо прагнули отримати компенсацію за повне страху і нестатків дитинство.

А радянській владі в п'ятдесятих-шістдесятих роках місцеві кадри "із западенців" були вкрай гостро потрібні. І для внутрішнього вжитку - аби народ бачив, що ідеї комунізму поділяють не тільки прислані російськомовні начальнички більших та менших масштабів. Та й у світовому інформаційно-культурному просторі надто активну діяльність різноманітні організації української діаспори. Треба було переконливо продемонструвати буржуазно-націоналістичній еміграції зокрема та загниваючому заходу в цілому, що й в умовах розвинутого соціалізму ростуть у Західній Україні інженери й професори, пишуться картини й симфонії, опери й романи.

Роман в ту пору знову став головною валютою світового літературного процесу. У СРСР роман визнали ще й одним з основних інструментів ідеологічної боротьби. До тріумфального поширення телебачення "країні планового господарства" було ще дуже далеко, кіновиробництво, попри всю примітивізацію, залишалося занадто дорогим. Тож ідеальним варіантом залишалася книжка. Помірно товста, щоб вироблялася певна залежність, помірно пристрасна, щоб цікаво було читати, ну й ідеологічно правильна. П'ятдесяті-сімдесяті роки двадцятого століття - золота доба радянської сімейної саги. Такий собі "Тихий Дон для бідних, повторений у десятку антуражних варіацій. Вже "Угрюм-ріка" Шишкова місцями справляє враження прямого запозичення. А далі потоком покотилися "Вічний поклик" Анатолія Іванова, "Гіркі трави" та "Доля" Петра Проскуріна, "Циган" Анатолія Калініна... Конвеєром котилася в книгарні так само стандартизована "проза фронтовиків" - Бондарєва, Ананьєва, Курочкіна... Соціалістичною відповіддю на світовий інтерес до детективу стали романи-серіали "про ментів і шпійонів". Про перших найуспішніше писали брати Вайнери (це ті, що про Жеглова з Шараповим). Класиком шпигунського жанру став у радянській літературі Юліан Сємйонов з його неозорою сагою про пригоди Штірліца.

Здавалося б, при такій заповеності книжного простору російськомовними авторами для локального республіканського колориту можна було б обмежитись кількома столичними літераторами. Тим паче, що воєнну прозу, і то рівня куди вищого від загальносоюзного, творив Олесь Гончар, книжки про шпигунів писав Юрій Дольд-Михайлик, а з сімейними сагами з істричним колоритом давав ради Михайло Стельмах. Проте цьому вкотре перешкодили "підступи буржуазних націоналістів". Попри всі заходи з виявлення та знешкодження, в потайному обігу й надалі перебували, а то й розмножувались засобами "самвидаву" волинські романи і повісті, популярні у міжвоєнний період - "Сміх землі" та "Сільське страхіття" Володимира Островського, "Волинь" Уласа Самчука, "Опанас Тятива" Сергія Даушкова, ... Галини Журби. Авторів цих книг у повоєнні роки не вдалося ні замовчати, ані рчорнити. Для читачів старшого покоління вони залишалися моральними авторитетами з часів їхньої молодості, а молодь довідувалась про нерадянських волинських письменників та їхні книги не тільки від старших родичів, але й передач закордонних "радіоголосів". До речі, не варто думати, що довоєнні видання згаданих вище авторів були поширені тільки на теренах, окупованих в 1919-39 роках Польщею. У міжвоєнне двадцятиліття з Речі Посполитої до УСРР контрабандою провозили все - від запальничок до швейних машин і велосипедів, а жіночі приталені польські жакетки були писком моди навіть у Москві.

Одним словом, за романи тутешні за формою і радянські за змістом, Влада Рад готова була розраховуватись цілком пристойними матеріальними благами. От тільки претендувати на ті блага могли не всі.

Першою спробою написати радянський роман на волинському матеріалі стала книга Ольги Ткачук "Назустріч волі", написана на початку п1ятдесятих років. Були у ньому і тутешні топографічні реалії. І марксистська риторика. От тітки викладені вони були в'язкою, як прив'ялий грабчак, мовою повоєнної районної газетки. Попри кілька перевидань пристойними накладами, успіху серед читачів роман так і не здобув. "Літературознавцям в цивільному" стало зрозуміло, що автор волинської саги, здатної затьмарити, приміром, трилогію Уласа Самчука, крім комсомольського квитка і п'ятірки з діалектичного матеріалізму мусить мати ще й талант.

Південна Волинь одразу по війні явила двох яскравих поетів - Івана Гнатюка та Григорія Радошівського. Радянська влада належно оцінила запал і патріотизм їхніх віршів: обоє отримали по смертному вироку, в останній момент заміненому на двадцятип'ятилітні табірні терміни. За амністією їх випустили і навіть роботу в районних газетах дали, але до такої відповідальної роботи, як "правильний роман" їх допускати не випадало. Молодим поетом з Дерманя Миколою Максисем чекістам "прішлось пожертвовать", шоб створити образ жертви буржуазних націоналістів.

Проте - знайшовся! Зблиснув 1956 року першою повістю "Йосип з гроша здачі", що оповідала про безрадісне життя сільського хлопчика в панській Польщі уродженець колишнього Кременецького повіту Борис Харчук. Біографія і дебютанта була в цілому неплоха. Син районового очільника ОУН, але сам - працівник радянської міліції. Не така вже й рідкість для повоєнної Волині. Як там казав кращий друг радянських мовознавців про сина і батька?

"Чому ви міліціонер?" – поцікавилася у Бориса Харчука Єва Нарубина, котра в середині п'ятдесятих працювала в журналі "Дніпро". "Тому що дуже хотів до Києва і в письменники." - відповів їй Харчук.

Харчук навчався в Кременецькому педінституті, проте через романтичну історію, описану в повісті "Неслава", диплом про вищу освіту отримав у Полтаві. Разом з дипломом отримав направлення в редакцію відомчої міліцейської багатотиражки в Києві.

Там його й одвідало натхнення виповісти дитячий досвід і враження в розлогому епічному творі. Називатися він мав, певна річ, "Волинь".

Правильні товариші з правильних відомств поставились до творчого замислу з повним розумінням. Відрядили перспективного автора на Вищі літературні курси в Москві.

Робота над тетралогією забрала у автора десять років. За аналогією з "Вершниками" дуже популярного (посмертно) в другій половині п'ятдесятих років Юрія Яновського, в основу сюжету Харчук поклав історію родини Гнатюків, у якій по смерті батька залишилось четверо братів, які згодом розійшлися на чотири боки у своїх світоглядних уподобаннях.

Прикметно й те, що назва "Волинь" - не авторська. За свідченням першої дружини Бориса Харчука Наталії Ісаєвої, письменник хотів назвати роман "У пазурах орла". Ця назва підказує, що сам автор планував залишитись в рамках випробуваної в дебютній повісті хронологічної канви - описати життя героїв у часи міжвоєнної Польщі і завершити роман бравурно-мажорним, але коротким акордом "золотого вересня". Можна вважати, що авторський замисел змінився в процесі роботи. Але є ще одна причина думати, що над епічним романом Харчук працював на замовлення, а не за покликом власного задуму. Паралельно з "Волинню" Харчук створив майже десяток повістей! Від улюбленої й бажаної роботи майстер бігати не буде, тим більше в інший жанр прози. Це порушує темп оповіді, збиває саме дихання тексту...

У радянські часи писати "ідеологічно правильні" тексти можна було двома методами. І той, хто не хотів у відповідності до першого методу оспівувати як добре тут і зараз, мусів зі скреготом зубів і класовою ненавистю писати як зле зараз "там", або як зле було "колись". Другий метод був привабливіший зразу з двох причин. Оскільки ідеальних суспільств не буває, то можна було, залишаючись суб'єктивно чесним, писати про справжні недоліки "реваншистської ФРН" чи Великого князівства Литовського. А коли оповідь і виносило за межі отієї суб'єктивної чесності - то хіба багато людей наживо бачили "каламутні води Рейну", чи жили у Речі Посполитій доби маршалка Пілсудського? Другий метод, таким чином, залишав певні підстави хоч для якоїсь самоповаги.

Тож міжвоєнній Польщі в радянській повоєнній прозі перепадало "по самі вінця". На це впливала не тільки історична відраза до окупанта українських та білоруських земель", але й тогочасні політичні віяння. У жодній іншій країні соцтаборц 60-80 років робітники не дозволяли собі організовувати альтернативні офіційним профспілки, а то й вести збройні сутички з армією та "органами правопорядку". Відтак, "планка політкоректності", говорячи термінологією двадцять першого століття, була на польському напрямку помітно опущена. Про міжвоєнну Польщу дозволено було писати не тільки те, чого там насправді не було, але й те, що насправді було... тільки зовсім не в Польщі. У повіній відповідності до "популярної" тоді пісні: "То, что было не со мной - помню".

Як вам, приміром, картина з наповненим зерном залізничним ешелоном, яке селяни хочуть передати голодуючим братам через кордон, а звірі-прикордонники голодуючих не пропускають? Ох, не поспішайте хвалити Б.Харчука за сміливість у зображенні голодомору. Про цю трагедію на контрольованих більшовиками теренах у роки застою писав тільки Костянтин Сімонов, справжній росіянин, що по краплі видушував з себе москаля. Харчук же написав про голод, який нібито мав місце на... волинських теренах міжвоєнної Польщі. Причому, голод штучний. Наперед спланований: "Скликав Пілсудський сейм. От і присудили: запровадити голод, бо іншого виходу нема. Через голод діти вмирають"[ Волинь, т1, с. 409]. В інших текстах цього автора є перли не менш блискучі: "Ніхто їх не обмундировував, видали по одній гвинтівці-пукавці на двох, на трьох - стратегія і тактика". Думаєте, це про "чорнопіджачників" сорок четвертого року? Аж ніяк. Це про мазурські болота тридцять дев'ятого у повісті "Сильвестр" [ Шлях без зупинок, с. 93]. Прикладів можна назбирати ще не один десяток. Як би там не було, дві перші книги "Волині" були одразу проголошені крупним досягненням української радянської літератури, випущені чималими накладами і навіть перекладені російською мовою.

А от після публікації третьої і четвертої книг запанувала нехороша давка тиша. Яка 18 вересня 1973 року розрядилася статтею Ю. Ярмиша "Всупереч життєвій правді" в газеті "Літературна Україна". Зрештою - нічого дивного. Тетралогію Харчука плекали й голубили як замінник Самчукової "Волині", а вийшло своєрідне продовження. 18 грудня того ж року "Літературна Україна" заполірувала ситуацію статтею Г. Коновалова "Антиісторичні вправи Бориса Харчука" Книги Харчука вилучили з бібліотек республіки, цілком у стилі брежнєвської чистки української книжності. Над українською культурою опускалася чергова ніч, витісняючи творців то в зашморг, то в офіціоз, то в мовчання, то в еміграцію.

Борис Харчук у зовнішню еміграцію не рвався. "Внутрішню заграницю" знайшов для себе в Прибалтиці. Скоріше за інерцією "Волині", аніж за вродженою потребою таланту написав ще кілька товстих романів: "Майдан"(про Волинь часів Другої Світової, 1971), "Межі і безмежжя" (про понурі будні радянського колгоспу, написаний 1966, опублікований 1991 року), "Кревняки" (свого роду варіації на теми "Волині", перша назва - "Довга гора", 1984). Створив і кілька десятків новел. А проте найпослідовніше працював у найбільш волинському жанрі, жанрі в якому дебютував - у жанрі повісті. Сьогодні далеко не всі з численних Харчукових повістей, написані у сімдесятих-вісімдесятих роках можна читати. Є в них якесь надривне намагання замінити втрачене натхнення впертою працею за наперед визначеною схемою. Герой кожної з цих повістей - один із малих світу сього. Діти завжди п'яної матері-одиначки («Світова верба», 1986), самотня сільська жінка, яку не хочуть забрати до міста сини, а донька віддає в будинок для пристарілих ("Коляда", 1986), ветеран кількох війн, заарештований за те, що сусід скинув у його дворі крадений асфальт ("Сильвестр", 1981)... Сюжети цих повістей - гнітючі. Стилістика - відверто депресивна. Це не стільки навіть протест проти радянської дійсності, скільки помста системі, яка використала його талант і викинула його самого, помста самому собі і цілому світу за недосконалість... Важко сказати для чого Харчук видавав у таких кількостях такі однотипні речі. Прагнув "виговоритися", викинути отой сірий морок з душі на папір? Вважав, що треба писати багато для того, щоб написати щось добре? "Товк копійку", поки ще цензура пропускала тексти до друку, хоч і різала? Чи стелив для тієї таки цензури густу димову завісу, сподіваючись що за туманом "Шляху без зупинок" та "Невловимого літа" прорветься до читача кілька найцінніших, справжніх речей?

Якщо такий розрахунок у Харчука був - він виправдався. Чи не найсильніший твір української літератури вісімдесятих років двадцятого століття нашої ери - одна з повістей Бориса Харчука.

Скажу відразу - це не "Вишневі ночі", хоча після екранізації саме вона серед харчукових повістей найбільш відома.

"Вишневі ночі" - погана книжка!

Написана вона добре, вправною рукою майстра. Але надто демонстративно виставлений у ній знак рівності між енкаведистами та повстанцями, між окупантами та їх прислужниками і захисниками рідної землі. А в Харчука у обох таборах є зворушливі закохані - Денисенко та Калина і озвірілі фанатичні начальники, від рук яких синхронно гинуть молоді й симпатичні головні герої. В геніальній екранізації 1993 року цей знак рівності знятий - там повстанська чота прикриває закоханим втечу до лісу, а убиває обох з карабіна майор НКВС. Але такий фінал історії написав автор сценарію - великий український письменник Василь Портяк. В Харчука ж у спільну могилу кладуть східняка й западенку, убитих відповідно радянською й німецькими кулями. З обох сторін - українці, з обох сторін - потерпілі. Такою формулою намагалися жителі незалежної України заговорити недавнє своє минуле. І вибухнуло воно криками "Путін, ввєді вайска" і харківською "медработніцею", яка добивалаа ногами пораненого євромайданівця на сходах підземного переходу...

Прикро, що в тіні "Вишневих ночей" повз увагу масового читача пройшов справжній шедевр Бориса Харчука - написана в найтемнішу пору застою і навіть опублікована в дев'ятому за 1982 рік номері серії "Романи і повісті" повість "Панкрац і Юдка".

Формально місце дії повісті - окуповане німцями волинське містечко Підлісся навесні 1942 року. Але в деталях, підкреслено неправдоподібних деталях, просвічує радянський союз доби "дорогого Леоніда Ілліча". Сигналом "для тих, хто тямить" служить вже звання і посада титульного героя повісті. Панкрац у Харчука не просто "лейтенант СС", хоча мав би бути унтерштурмфюрер, та ще й гестапівець, хоча "Таємна державна поліція" діяла тільки на теренах Райху, мала власну систему звань, а її слідчі ходили здебільшого в цивільному. При цьому він займається в містечку справами єврейського гетто, а потім і його ліквідацією. Не менш фантастичний і "секретар гестапівця" Щур з цілком армійським єфрейторським званням. Втім, використання нацистського антуражу - цілком поширена практика для радянських авторів сусловської доби. Найбільш яскравий приклад - романи Юліана Сємйонова про Штірліца. Звернемось до книги спогадів Ольги Сємйонової про батька: "Говорити правду в ті роки було непросто. Тато це робив, використовуючи в романах про Штірліца езопову мову, і часто, даючи мені щойно надруковані уривки рукопису, з прихованою радістю говорив: «Я тут заклав пару фугасок, вони повинні шандарахнути». «Фугасками» він називав і характеристики на членів НСДП (дитині зрозуміло, що він включив їх, щоб показати абсурдність характеристик, які видаються нашими парткомами), і міркування Штірліца про тоталітарну державу, які однаково пасують як до нацистської Німеччини, так і до нашого устрою, і абсолютно антирадянські висловлювання, які він вкладав в уста політичних супротивників. Так, в "Альтернативі" я натрапила на фразу: "Росія - відстала азіатська держава, яка сама по собі зригне більшовизм, залишившись сам на сам зі своїми економічними труднощами, оточена на сході жадібними азіатськими державами, а на заході - стіною холодного і гордовитого невизнання".

Розгадав татові літературні «хитрощі» і написав про нього в кінці 80-х років значну статтю в «Culture and Society» великий американський вчений, професор кафедри державного управління Джорджтаунського університету, голова Міжнародного дослідницького ради Центру стратегічних досліджень Уолтер Лакер:

«Чи слід шукати в творах Сємьонова прихований підтекст? У творах дореволюційного періоду в Росії існувала давня традиція говорити езопівською мовою, так, щоб обійти царську цензуру, говорячи про Росію, Ленін іноді писав "Японія". Нацистська Німеччина Сємьонова є, ймовірно, його "Японією" ».

Прочитавши статтю, тато дуже сміявся і назвав автора «сучим сином», що в його вустах пролунало як комплімент "...

З того ж періоду поширилась в радянській літературі традиція вкладати найзаповітніші думки у відточені до афористичної гостроти фрази і віддавати їх... негативним героям. Не чужий цій схемі був і Харчук: "Зброю можна перемогти, а культуру ніколи" каже в романі "Майдан"... німецький офіцер. Втім, на те, щоб гітлерівська Німеччина працювала як метафора брежнєвського союзу мимоволі попрацювала і радянська пропагандистська машина - занадто багато напрацювань СРСР запозичив у переможеного суперника. Від антуражу партійних з'їздів до літніх трудових семестрів для студентів, від режиму "ринкового соціалізму" до Олімпіади, як демонстрації величі й багатства держави. Збіги вже просто кидалися в вічі і не помітити їх міг тільки надто ледачий.

Фабула "Панкраца і Юдки" розгортається дуже просто. Кількох дівчат з єврейського гетто ведуть на прибирання квартир, в яких живуть німецькі офіцери й чиновники. Дочка містечкового стоматолога Юдка отримує наряд: прибрати свій родинний дім, де віднедавна мешкає головний гестапівець Панкрац. Внаслідок короткої сутички Юдки з приставучим поліцаєм Войтеком (прикметно, що й тут поліцай - поляк) Панкрац, що саме нагодився, оцінює її красу і наказує приготувати вечерю і залишитися на ніч. Юдка спершу вирішує відмовитися, але коли дівчат ведуть до гетто на обід, розповідає про наказ Панкраца батькам. Батько зразу і гнівно наказує, "щоб цього ніколи не було", бо "честю не торгують ні перед ким". Але мати, чомусь переконана, що "Бога нема" (зайво зауважувати, що таку жіночку скоріше можна було зустріти в радянському райцентрі сімдесятих років, аніж в окупованому містечку сорокових, а в повісті "Подорож до зубра" Харчук уже намалював прямий її аналог - дружину прапорщика Серафінова) починає щось міркувати, щоб врятувати Юдку, хай навіть ціною збезчещення. Вкотре яскраво підтверджується аксіома: для кого є Бог, для того є й речі важливіші за життя. А для матеріалістів - тільки й лишається, що шлунок та істерика. Умовляння Юдчиної матері - не стільки материнське прагнення за всяку ціну врятувати життя дочці, скільки ота радянська переконаність що від прикрощів та небезпек, які може завдати мале зло, можна врятуватися, віддавшись великому злу. До речі, з оцієї позиції написана ще одна погана книжка, яку багато хто помилково вважає великою - "Майстер і Маргарита" Міхаїла Булгакова...

Юдка повертається в родинний будиночок, варить вечерю німцеві і картопляні лушпайки - собі. Поки вона господарює, в сусідньому будинку поліцай Войтек убиває ще одну дівчину-єврейку Майку. "Майка лежала на клумбі і на обличчя її сідали мухи". Юдка остаточно вирішує погодитися з матір'ю: "Я не хочу, щоб наді мною літали мухи!"

Панкрац прийшов пізно і зігравши на роялі гаму уклався спати. Юдка загорнулася в його шинелю і теж заснула. В такому положенні її й розбудив Панкрац, але не вбив, а наказав нагріти води на вмивання і зварити кави. Каву не тільки пив сам, але й пригостив Юдку.

Після того, як Панкрац іде на роботу, Юдка робить бутерброди з яловичою тушонкою, щоб передати їх батькам, коли їх гнатимуть з роботи на греблі у гетто. Але вийти в містечко їй перешкоджає поліцай Войтек, який за наказом Панкраца приніс Юдці м'ясо на вечерю і одяг. "Принісши дров, розпаливши, Юдка, не присідаючи, крутилася то біля столц, то біля плити, думаючи: нині не вдалося, але завтра, завтра зранку..." . Під колисанку цієї думки Юдка вечеряє з німцем, танцює з ним під патефон... і завершується все тим, чим завершується більшість вечорів, які починаються з вечері і танців.

А зранку, коли Юдка вибігла зі своїми бутербродами - гетто виявилося вже порожнім. І Панкрац пояснив, що "ми і полонених і ваших усіх повкладали на ставищі". Юдка з криком "Убий мене" кидає клунок з бутербродами есесівцію в обличчя, той б'є її у відповідь, але коли єврейка кидається тікати - наздоганяє, притискає до себе, щоб виплакалась і везе по околицях міста...

Наступного дня на Юдку зазіхають нижні чини. Від поліцая Войтека вона відбивається сама, а від майже успішних домагань секретаря, обер-єфрейтора(мав би бути роттенфюрер СС) Щура її рятує Панкрац. Повечерявши, німець повертається на виклик в комендатуру. Приходить пізно і п'яний. Зранку кличе Юдку купатися. Везе на став. Повагавшись, Юдка відповідає на поклик Панкраца, і купається у воді, яка покриває трупи її батьків та одноплемінників. Потім їдуть в гори, до старої церквиці. Юдка в червоному платті йде попереду Панкраца, а коли підходить до церковних дверей, німець стріляє їй в потилицю. Щур написав на свого начальника рапорт, звинувативши його в зв'язку, що компрометує арійця...

"Бене - сказав він і переступив через неї. - Бене" - закінчує повість Харчук, залишаючи читача з твердим переконанням, що зберегтися як людина можна тільки не поступаючись злу ні на нігтик, ні на міліметр. Бо з першої, навіть найменшої поступки починається дорога в темряву. І максимум, що можна виторгувати покірною поступливістю злу - хіба легка несподівана смерть. І то, якщо вдало складуться обставини.

Висновок надзвичайно актуальний в наш переломний час. А саме здатність бути актуальним в критичну годину і відносить твір до класичного надбання нації.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити