polska

22 червня 2018
IDR:
0.00
RON:
6.49
RUB:
0.40
NZD:
18.01
ILS:
7.25
MXN:
1.28
HRK:
4.11
IRR:
0.00
INR:
0.39
PLN:
7.01
EGP:
1.47
EUR:
30.35
USD:
26.30
HKD:
3.35
KRW:
0.02
BGN:
15.51
BYN:
13.10
THB:
0.79

Літописець українського простору

  • Сергій Синюк

volyn

В другій половині двадцятих років двадцятого століття в різних точках земної кулі троє молодих людей з непростими долями почали роботу над трьома романами, відмінними в деталях, але дивовижно подібними в своїй основі. То були книги про те, як затишний, шляхетний, культурний південь програв безжальну і безглузду війну диким, зажерливим, позбавленим шляхетних традицій агресорам з півночі.

Кожен з цих романів згодом став подією і отримав свою дозу слави й визнання. "Тихий Дон" Михайла Шолохова отримав Нобелівську премію, "Звіяні вітром" Маргарет Мітчелл стали одним з національних бестселерів на батьківщині та однією з найчастіше видаваних у світі американських книг. "Волинь" Уласа Самчука Нобеля не отримала, хоча й була номінована на цю нагороду 1980 року.

Взагалі, на перший погляд з цих трьох книг саме роман Самчука виглядає найбільшим невдахою. Сумарні наклади навряд чи перескочили за півмільйона. З іноземних мов переклали тільки польською та хорватською, та й то лише першу книгу... Але якщо глянемо на ситуацію уважніше - творам Мітчелл і Шолохова, попри їх тиражування та визнання не пощастило куди більше. Як не пощастило "Звіяним вітром!" Чи не перший сучасний роман-памфлет, в якому поєдналися широкий світогляд філософа-економіста і дрібонька бабська злість, точність професійного репортера і вишуканий гумор аристократки, мільйони читачів у цілому світі досі вважають... книжкою про любов. Тут багато важить втрата отого контексту в якому Маргарет писала свій роман, а перші читачі його читали. Адже наприкінці двадцятих років в США лютувала Велика Депресія. І "Звіяні вітром" показували - отак ви, демократи з півночі, по трупах і пожарищах йшли до того, щоб насадити цілій країні ваші принципи (правильніше було б сказати - "вашу безпринципність". А тепер подивіться до чого довела цю країну ваша перемога.

І "Тихий Дон" донині вважається текстом про те, що старий лад і уклад - приречені і на зміну їм неминуче приходить новий. Тоді як насправді книга ця про те, що громадянська війна в Росії почалась далеко не в 1918 році, та й закінчилась... Шолохов навіть напередодні смерті своєї гірко спитав сина: "А може вона в нас і не закінчувалась ніколи?" Є думка, що саме за це роман полюбив і оцінив Сталін. Попри всю антирадянськість "Тихого Дону" з нього можна було вивести і таку мораль: от що з вами буде щоразу, як слабнутиме сталева хватка "сильної руки".

Самчукову "Волинь" зрозуміли відразу і правильно. Зрозуміли і друзі, і недруги.

Перші зустріли роман зливою захоплених рецензій, порівнюючи автора в один ряд з Моріаком і Голсуорсі. Причому йдеться не тільки про широко відомі у вузьких колах україномовні видання доби другої Речі Посполитої. Компліменти "Волині" знаходимо на сторінках чеського "Слов'янського огляду", італійської "Фронтеспізіо", варшавської "Літературної газети".

Другі забороняли і нищили книжку де могли і як могли. "Волинь" увійшла до списку забороненої літератури, яку вилучали і знищували одразу після "золотого" вересня на "возз'єднаних" західноукраїнських землях. А ім'я її автора - чи не до кожної з книжечок, які "розвінчували український буржуазний націоналізм" в повоєнний час. При загальній тенденції замовчувати імена діячів науки й мистецтва, пов1язаних з національно-визвольним рухом, замовчати Самчука не вдавалося. Його система спробувала очорнити. "Чорнильний раб Гітлера", "клямколиз фашизму", "людомор" і навіть "волинський Геббельс" - такими епітетами означали Уласа Самчука радянські памфлетисти. Прикметно, що у своїх текстах вони не цитували книг Самчука і навіть не називали їх. Всі матеріали радянських пропагандистів крутилися довкола факту заснування та редагування Самчуком україномовної газети "Волинь", яка виходила в Рівному у період німецької окупації. Про те, що Самчук почав випуск газети ще до того, як окупаційна адміністрація отямилась, а закінчив редакторську кар'єру ув'язненням в Рівненській тюрмі з якої його дивом витяг давній знайомий Герман Блюме - жодної згадки.

Коли стало зрозуміло, що й такий варіант не працює, радянська система спробувала витворити... дублікат Самчука та його твору. Складається вперте враження, що двадцятисемилітньому міліціонеру з Вишнівеччини, який щойно дебютував лаконічними і виразними повістями з передвоєнного та воєнного життя Південної Волині, наполегливо порекомендували узятися за багатотомну епопею з назвою "Волинь". Борис Харчук був таки занадто художник, щоб з власної волі взятися до епігонства, та ще й в непритаманному для себе жанрі. А ще більш замовною виглядає книжечка нарисів про... Дермань, опублікована з підписом Харчука 1979 року.

Психологія творчості зіграла злий жарт з "літературознавцями у цивільному". Те, що задумувалось як альтернатива Самчуковій "Волині", став її продовженням, хоч і написаним з інших ідеологічних позицій. Харчукову "Волинь" довелося вилучати з радянських бібліотек слідом за Самчуковою. А закінчилось все тим, що перевидані на межі вісімдесятих та дев'яностих років солідними накладами в ошатних двотомниках епопеї Самчука та Харчука нині стоять поруч на полицях бібліотек незалежної України. От тільки Бориса Харчука та історія, додавшись до дитячих психологічних травм часів Другої Світової таки зламала. Ні, він не перестав писати, довів до досконалості улюблений свій жанр короткої повісті - от тільки якою моторошно холодною була ця досконалість! Харчук - чи не найпохмуріший наш письменник, на рівні поляка Тадеуша Боровського чи росіянина Шаламова.

Відрізняється Самчукова "Волинь" від згаданих вище романів-ровесників ще й... своєю близькістю до літератури високих жанрів. Мітчелл та Шолохов із захопленням неофітів кладуть в основу своїх сюжетів найпримітивніші схеми попсових романів. Григорій Мелехов метається між білими й червоними точно так само, як між дружиною і коханкою. Скарлет О'Хара "не зрозуміла жодного з двох мужчин, яких любила і в підсумку втратила обох" (найперше речення роману, яке письменниця повісила на стіну над друкарською машинкою). А спробуйте отак одним реченням переказати сюжет "Волині"... Ото ж бо й воно! Мені теж не вдалося.

Причин тому дві. Причому - діаметрально протилежних. На відміну від своїх ровесників-конкурентів Самчук отримав цілком професійну європейську літературну освіту. Рік він відвідував лекції професора Кюнемана з літературознавства в університеті Фрідріха-Вільгельма в Бреслау. Потім - літературознавчі лекції у Карловому університеті в Празі. Доповнив ґрунтовною самоосвітою, а згодом - і подорожами до Парижа, Риму, Відня, Дрездена, Флоренції, Венеції. Нагадаємо, що Маргарет Мітчелл закінчила хоч і престижний, але таки загальноосвітній коледж, а Шолохов - чотири класи гімназії. Правда в 1925-28 роках він намагався відвідувати лекції літературного об'єднання при видавництві "Молода гвардія", але за його власним визнанням йому ці лекції дали стільки ж, як читання кулінарної книги могло дати архітектору. Отож, виходець з волинського села, починаючи роботу над головним шедевром свого життя, знав світову класику та європейську літературну традицію трохи краще за американку та росіянина.

Але крім того, він знав ще й літературну традицію рідної Волині. Після польського повстання 1864 року царська влада активізувала заходи з "обрусєнія Волинского края". Довести ж ісконную русскость цих земель слуги "вєри, царя і атєчєства" могли тільки історичними прецедентами. Відтак, одна за одною з'являються масовими накладами курси історії Волині П.Батюшкова та А.Андріяшева. Неофіційна частина "Волинських єпархіальних відомостей кілька років підряд друкує церковні літописи, упорядковані священиками усіх волинських парафій та базовану на них фундаментальну роботу Миколи Теодоровича "Історико-статистичний опис парафій волинської єпархії". Автору цих рядків доводилось бачити дбайливо переплетені і ретельно збережені примірники цієї праці і через сто років після її виходу. Не маю сумніву в тому, що в часи дитинства Самчука вона була розповсюджена значно ширше. Ефект від цієї роботи був куди сильніший від того на який розраховували апологети "обрусєнія", от тільки вектор його виявився спрямованим не туди, куди їм хотілося - широкий загал волинян не стільки переконувався в правах дому Романових на волинські землі, скільки набував інтересу до коренів та історії власного народу. "Волинь українізувала чужих прибульців без примусу, без політики, лишень силою культурної вищости її села. Волині не було змосковщено, її було лишень зведено до державности царської православієм і назвою Русь. Етнічна сила цього народу була така велика, що вона розчиняла в собі не лишень поляків, але й німців, у великій мірі чехів і самих москалів, які прибували сюди під виглядом всіляких релігійних сект. А коли прийшло до українізації самої Волині, тобто коли їй прийшлось міняти поняття Русь на поняття Україна, або краще Волинь на Україна, то сталося це либонь за одну ніч. Без національної школи, без просвіт і організацій Волинь стає українською за духом і стилем від низу до верху..." - писав Улас Самчук у статті "Волинь незабутня".

Прикметно, що через неповне століття ситуація повторилася. У сімдесятих-вісімдесятих роках двадцятого століття чимало молодих людей прийшли до національного самоусвідомлення через зацікавлення історією своєї малої батьківщини, до якого їх спонукала цілком про радянська за своєю концепцією "Історія міст і сіл Української УРСР".

В тих же "Волинських єпархіальних відомостях публікувалися й роботи ряду інших церковних істориків. Так уродженець села Садки Шумської волості, до якої належала Тилявка, священик села Сивки Аполлоній Сендульський протягом 1867-82 років опублікував у "Волинських єпархіальних відомостях" ряд матеріалів про преподобного князя Федора Острозького та близько сорока нарисів про міста, містечка й села Великої Волині. Те ж видання публікувало роботу Арсенія Селецького "Острозька друкарня та її видання" (1884-85)... Втім список можна продовжувати ще довго. Детальнішим знайомством з історією Волині та її книжною традицією стали праці І.Огієнка, М.Грушевського, В.Антоновича, що набули широкого розповсюдження в добу Визвольних змагань 1917-21 років. Недаремно Петро Кралюк вважає, "що пам'ятки дерманської та острозької давнини, пам'ять про князів Острозьких, були важливими чинниками написання" роману "Волинь" [Острозька Академія, 406]. Адже автор трилогії "ставив і зараз ставлю собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю". Тому й "Волинь" сага не в переносному, а таки в прямому значенні цього слова - літопис життя південноволинського села першої третини двадцятого століття.

Тим він і відрізняється від романів Шолохова та Мітчелл, які спробували вирішувати задачі високої літератури засобами літератури популярної. Той шлях теж виявився плідним і вдячним, недаремно ж за нього так ухопилися нинішні постмодерністи, в тому числі й українські. Волинська література теж не залишилась осторонь - ще наприкінці двадцятих років в жанрах масової літератури писав нині незаслужено забутий, а в 1930-ті роки - популярніший навіть за Самчука прозаїк Володимир Островський. Його повісті "Сільське страхіття", "Хрест отця Василія", "Сміх землі" - готові сценарії для телесеріалів. Втім, доробок Володимира Островського цілком заслуговує на окрему детальну розмову. А в контексті нашої розмови мусимо згадати, що саме Островський відчинив гімназисту Кременецької гімназії ворота в світ літератури - вмістив у редагованому часописі "Наша бесіда" новелу "На старих стежках". Улас Самчук став автором першої друкованої публікації. Свої враження від цього факту він подарує головному героєві "Волині" Володькові Довбенку: "Позичив у Сергія два злоти й купив журнали. Два примірники. Роні и собі. Хотів ще Лазякові, але він вже має. Він мені ґратулював. Решта людей в книгарні, у "Просвіті", хоч знали, що я молодий автор, не звернули на це уваги. Я на них також не звернув уваги". Типова ситуація, знайома кожному двадцятилітньому претенденту на місце в літературі. Проте на відміну від переважаючої більшості собі подібних, двадцяилітній Улас Самчук мав ще щось окрім амбіцій та однієї опублікованої новели. "У моїй теці лежали грубі рукописи, а в моїй голові - ще грубші пляни. Десь з сімнадцятим роком мого життя посіла мене ця пропасниця, з якою я не міг дати ради. Я писав днями і ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: "от буде босяк-ледащо, не здібне навіть до хазяйства". І по своєму вони мали рацію, бо що те писання значило? Для чого воно? Жадоба світу, знання, слави у селі "на краю світу" під глухою, мертвою, зачумленою поліційним терором границею..."- згадував Самчук в книзі спогадів "На білому коні".

Проте знайшлася сила, яка вирвала амбітного молодика з "села на краю світу" і мимоволі дала йому можливість вирватись в широкий вільний світ. Сьомого березня тисяча дев'ятсот двадцять сьомого року Уласа Самчука мобілізували до Війська Польського. Двадцять третього серпня того ж року, перебуваючи на маневрах у Верхній Сілезії, шерегови (рядовий) 16 Тарнівского полку піхоти У.Самчук перейшов польсько-німецький кордон і опинився на території Веймарської республіки.

Німецький суд поставився до перебіжчика вельми поблажливо - покарання за незаконний переход кордону вилилося в три тижні відсидки в німецькій тюрмі, а вимогу польської сторони повернути дезертира "в рамйона ойчизни" німці взагалі проігнорували. Так Улас Самчук опинився в Бойтені (після - місто Битом Дольношльонського воєводства Польші)...

Ну от мусить кожен геній володіти цією незбагненною здатністю - змушувати оточуючих з першого погляду вірити в його геніальність. У дев'ятнадцятому столітті цю здатність блискуче продемонстрував Фридерик Шопен: іноземець з помітним акцентом, без жодного близького знайомства у впливових колах Франції, за кілька місяців став зіркою елітних салонів Парижа, законодавцем музичної моди, об'єктом захоплених поглядів та перешіптувань найблискучіших красунь.

Через сто років його успіх не менш блискуче повторив у Бойтені Улас Самчук: "Я прибув до цього міста гнаним, обідраним, голодним дезертиром, а вже по рокові був бажаним гостем кращих громадян міста, почував себе краще, ніж дома, вивчив мову, пізнав багате індустріальне життя і, головне, здобув стільки дружби, приязні, любови"

Після звільнення з тюрми Самчук обійняв посаду візника у транспортній фірмі Павельчика - доглядав пару першеронів і возив ними вугілля та залізо. Згодом з'ясувалося, що "кучер Павельчика" доволі вільно спілкується французькою і директор місцевої школи Пауль Кронеберг запросив його викладати своєму синові російську мову. Різка зміна суспільного становища відкрила перед Самчуком двері кращих домів Бойтена. Ще в якості кучера його обдарувала своєю ніжною прихильністю синьоока блондинка, секретарка фірми "Фібіґ-Грінфельд" Гелена Крафтвурст. Чимало спільних тем для розмов молодий емігрант знайшов зі своїм ровесником Германом Блюме та його матір'ю, перекладачкою та аматоркою прози Германіною фон Лінгельсхайм. Поважна бойтенська пані відчула в Самчуку колегу, допомогла пристойно засвоїти літературну німецьку мову і навіть матеріально посприяла в тому, щоб Улас Самчук разом з її власним сином слухав лекції в Бреславському університеті. Саме з її подачі в Самчука виникла думка про розлогий епічний твір на зразок модних тоді епопей Ганса Грімма.

Рівно через вісімдесят років автору цих рядків трапилася нагода пройтись вроцлавським стежками Уласа Самчука, глянути на місто очима двадцятитрьохрічного волиняка, який щойно вирвався з військової муштри другої Речі Посполитої і робить перші кроки в літературі. Зробити це було тим легше, що сам Улас Олексійович залишив спогади під назвою "Мій Бресляв", опубліковані 1983 року в збірнику українських письменників діаспори "Слово".

"Великий господарський "бум" тих років диктував настрій. Все жило, все бушувало, все співало. Революційно мінялись жіночі моди, загримів звуками фільм, задерчали саксафони, повінь автомашин, сліпучі, миготливі, кольорові реклями." – характеризує місто зразка 1928 року Самчук. А проте за цим миготливим блиском сучасності допитливий молодик бачить "європейське місто із тисячолітньою історією і багатющою культурною традицією. Готика, барокко, ренесанс — кити, на яких збудовано Европу. Знаменний міст Лесінга, міст Бідних Грішників, церква Марії Магдалини, церква Єлисавети, Занд-Кірхе... Вражаючі зразки клясики стилів, ген аж до тих чудесних входів Швайдніцер-Келлеру (знаменита Вроцлавська пивна, що функціонує з 1283 року - прим.авт), або порталу університету Фрідріха Вільгельма."

Жадібно вивчаючи європейську культуру, Самчук підходить до неї не з точки зору туриста, а виходить із практичних потреб свого, раз і назавше вибраного ремесла – літератури. За ранньої молодості спробувавши себе в різних жанрах, від поезії до драматургії, саме в класичному Вроцлаві Самчук остаточно вибирає напрямок творчості: "І що я за собою помітив? Поети — вибачте. Нехіть до так званої поезії в прозі або прози в поезії, дарма що я сам був по вуха в стихії поезії. Чиста квінтесенція прози — мій ідеал. Але як його осягнути? Моя рідна, мучена й перемучена, стокротно заборонена література - як не поезія в цілості, то півпоезія, а мені ж від неї треба виходити... Мені здавалося, що тільки проза є в силі сказати на повний голос слово в найширшому засягу людської мови. Проза трьох вимірів — мова, форма, думка. Широта, красота, глибина. Чи зможу цього досягнути? Спробую. Щось розуміти — наполовину здобути".

Ймовірно, що саме оце протиставлення наскрізь поетичної традиції новітньої української літератури та суто прозового задуму великої книги і підштовхнуло Уласа Самчука до творчого осмислення досвіду літератури давньої, передусім волинської з її досвідом творення великих панорамних текстів з коротких повістей та оповідань, з її традицією вирішення в художній формі задач історіографії, етнографії та філософії. Улас Самчук, свідомо чи несвідомо повторив той метод, яким кілька століть успішно користувалася волинська книжність, успішно поєднуючи власну традицію та світові новинки. Тим паче, що спосіб життя давав для цього чимало можливостей:
"Переді мною бурхливий форум можливостей: університет, зустрічі, люди і явища, велике місто. Я тут homo novus, мене все торкає, нема буденного, я мандрівник і пірат.
В загальному — це процес росту, шукання й розуміння не лишень світу, але й самого себе, і мені здавалося, що доля була за мною. Ця драматична дія відбувалася на відповідній сцені з обсадою відповідних ролів відповідними виконавцями. Залишалося не проґавити моменту і не згубитися в цьому вирі".

Нині ми можемо впевнено сказати, що у вирі європейської культури Самчук не загубився. Більше того – саме звідси він виніс ідею трилогії "Волинь":"... моїми мужицькими устами, висловити мужицьку Волинь, щоб її розумів парижанин?... Тематика родинної хроніки з філософським підтекстом вабила тоді читача Европи, над цим думали такі особистості, як Джон Галсворсі, Томас Манн, Ромен Роллян, Кнут Гамсун. Піти за їх стопами не було б найгіршим вибором і в моєму всесвіті появилась туманність, з якої поволі вилонювались контури майбутньої "Волині". Розуміється, що пані Германіна була до цього втаємничена їй це подобалось.
— Добре, Влисьхен. Це... Це в точку. Пишіть!
Обговорювали тему, філософію, типаж, деталі. Ми могли говорити про це годинами."

Слідом за обговореннями концепції пішли перші ескізи, начерки, перші глави тексту: "Це, як алькоголь, торкни лиш і воно п'янить... Думка вже вагітна темою, неясна, хвилююча туманність, виринають, то знов зникають видива, де його знайти вгодне місце породу? Щоб краще без свідків.
На людній вулиці Швайдніцер (нині - Свідніцька) — привабливо оздоблений у мармур і кришталі портик з написом "Кафе Віін". Асоціяція тепла, затишку, духманної кави, доброго стилю. З цього місця й почались мої мандри по митарствах творчости. Це вже не лишень вибух настроїв, але й диктат волі. Мій бльокнот почав заповнятися зливою фраз... Реальне і надреальне, пережите і вичитане, своє і чуже, власне і награбоване. Людина перевтілюється в актора зі сценою, позою і машкарою. Щоб вийшло "оповідання", потрібна така метушня.
Там, у найдальшому куті кав'ярні, за мармуровим столиком і чашкою кави, народжується письменник. Кельнер (гер обер) у чорному одязі з білою маніжкою, єдиний свідок цієї містерії. Решту публіки залишім збоку. Це велика відокремленість, глибока інтимність. А кельнер допоміжна функція, баба-повитуха, завдання служби.

Але як це зробити, щоб воно було "творчістю", а одночасно "правдою"? Вибухи думки і навала слів це ще туман. Хаос! "Земля була невлаштована і дух Божий ширяв над нею". А треба, щоб були "суша і море, наповнені звіром і рибою". Як це зробити?"

Українськїй творчій інтелігенції найкраще вдаються неможливі речі. Це вкотре переконливо довів Самчук, давши по десяти роках наполегливої і ретельної праці національну прозову епопею "Волинь". Вона нагадувала кращі зразки української прози попередніх десятиліть - і разюче від них відрізнялась. Відрізнялась справді європейською відточеною стильністю. Бездоганною композицією, в якій як ніколи чітко віддзеркалювалась філософська тріада: теза-антитеза-синтез. Село в дні миру - село у війні - село нездоланне. Та волинський селянин у Самчука - не безвольний страдник, а енергійна людина діла, свідома своєї сили й можливостей. "А тому не дай собі спокою, не оплутай неробством, не ляж колодою, хай ти як день, так ніч трудишся, міркуєш, дбаєш, шукаєш, і тоді Бог тебе благословить, бо ж недурно сказано: хто шукає — знаходить, хто стукає, тому відчиняють" - думає Матвій Довбенко, батько протагоніста роману. Іван Кавалерідзе, прочитавши другий том "Волині" зауважив автору: "Ти сам не знаєш, що це за книга. Такого села і такого мужика наша література ще не знала. Не мужик, а князь".

Навряд чи порівняння з князем тут випадкове. Матвієві Довбенку, як і героям літописних "дружинних повістей" ХІІ-ХІІІ століть притаманні "культ честі, індивідуальної, національної чи класової, культ слова, особливо заприсяженого "хрестним цілуванням", готовність щохвилини віддатися на волю Божу, спокійно глядіти в очі смерті і не тікати суда Божого. Поза тим рекомендується й гуманність" - Михайло Грушевський про героїв "дружинних повістей". "Матвій не брехав. Спокій, який спочивав на його обличчі, підтверджував силу його душі... Так. Такі люди, як Матвій, не кидають своїх слів на вітер. Кажуть те, що виходить з їх глибинного переконання, і замовчують те, що не повинно голосним бути, бодай би гострим цвяхом стирчало воно в думці" - Улас Самчук про Матвія Довбенка. Його світогляд Самчук послідовно показує в кількох промовистих оповідях, а найбільш контрастно озвучує однією реплікою Матвія: " Чоловік, знаєте, на те й родиться, щоб бути добрим і порядним господарем..." Ця теза проходить лейтмотивом через усю трилогію. І коли невизначеність і безглуздість розворушеного війнами та революціями зовнішнього світу сягає свого апогею, мати напучує Володька Довбенка: "Але ти пам'ятай, дитино. Пам'ятай все-таки, що ти господарський син. А господарський син проти Бога і батька не піде". В ширшому розумінні саме Матвій Довбенко - головний герой трилогії, а його син Володько, від імені якого ведеться оповідь - тільки нитка, на яку нанизуються пейзажі і психологічні етюди, короткі повісті про історичні події і лаконічні філософські трактати. Біографічна канва Володька повністю повторює життєпис його автора. Раннє дитинство у Дермані. Переїзд родини до Тилявки, де можна було купити більший земельний наділ. Перша світова війна з масовим відбуванням селянами трудових повинностей і корупцією на всіх рівнях імперської машини. Революція. Війна всіх проти всіх, здирства і реквізиції з боку всіх властей всіх мастей... і намагання більшості селян втекти від оборони проголошеної в Києві УНР, відсидітись в крайній хаті. І кара за власну байдужість - польська окупація з безжальним придушенням будь-якого протесту. " Он там на ріллі вдовиця з гурточком малих. Плачуть, бо що ж робити.

Плачте, бо ваші сльози ще танші, як роса, як вода морська. Ніхто не прийде до вас і не запитає: за що вас карають? За дідів своїх, за батьків? За царя і отечество, якому вірно служили, і за ті століття, за які з ваших душ не вийшов ні один терпкий відрух, ні один спротив, ні один протест. Плачте, бо ви закопали самі себе в підземелля, де пекло на землі і де скрегіт зубів".

Освіта й культура завжди стають тою сферою, де беруть реванш переможені у війнах. Володько вперто й наполегливо здобуває освіту. А ще - наполегливо шукає себе самого і власного погляду на Всесвіт: "— Бог? — каже Володько. — Про це тяжко говорити... Колись, як я був дитиною, чи малим хлопцем, я не знав Бога, але вірив у Нього. Тепер же я часто чув і читав, що Бога нема. Під тим напором я часами переставав вірити в Бога, але я пізнав Його...

— А от цікаво, як?..

— А от як: передовсім мене цікавить, чому люди так багато придають ваги тому, що якийсь Архимед винайшов такий простий закон, а так мало дивуються первопричин! того закону. Ви самі сказали, що тисячі літ люди не розуміли такої простої речі. А як зрозуміли, то' що з того? Чи можуть вони змінити той закон. Чи знають вони його причину?..

От візьмімо, скажемо, людину. Я сам недавно читав, що людина це твір, зложений із клітинок. Що кров, яка підтримує життя клітинок, має якісь там червоні тільця. Що в цілому тіді здорової людини є тих тілець 22 біліони. Що завдяки функції печінки живуть вони, здається, всього 20, днів. Щоб ми з вами могли жити, мусить наш організм фабрикувати тих тілець 10 міліонів в одну секунду. Навіть відомо, скільки разів за своє життя переходить кожне тільце через людське серце. Це робить воно коло 3000 разів. Серце людини це вічний рух. За нормальне життя воно зробить ЗО мільйонів ударів. І тільки по двох ударах воно робить перерву одну шесту секунди...

І от скажіть мені, товариш командир: чи розумієте ви, не дивлячись на цілу масу математичних знаків, що то є людина? Чи розумієте того майстра, хто сказав їй: повстань, жий, родися, воюй?..

О, товариш командир, я напевно буду не тільки вірити в Бога, але й буду шукати форми для тієї віри....".

Матвій ту синову освіту вперто й наполегливо фінансує. Дерманська вищопочаткова школа, а після того, як її закрила окупаційна польська влада - приватна українська гімназія в Кременці. Участь в гімназійному "самвидаві" - рукописних альманахах та в діяльності "Просвіти". Перші репресії з боку польської влади. І вимушена еміграція під загрозою тривалого ув'язнення.

Але те, що в долі Уласа Самчука трапилось випадково, у долі Володимира Довбенка - закономірність. Самчук не міг хотіти, щоб окупанти забрали його до свого війська і не міг знати, що командування Війська Польського виведе шістнадцятий піхотний полк на маневри у прикордонний район. Він просто скористався ситуацією, що склалася. Натомість його герой проривається на захід цілком осмислено і цілеспрямовано. Бо ж, як напише Самчук уже згодом, "Україна так довго не Україна, поки вона не Європа". Але в цю формулу він не вкладав ані приреченості, ні відсталості. Більше того. Основний настрій "Тихого Дону" - "ми виграли війну, але втратили себе". Основний настрій "Звіяних вітром" - "ми програли війну, але зберегли себе. Основний настрій "Волині" - "то була не наша війна, але ми, нарешті, знайшли себе".

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити