polska

22 червня 2018
IDR:
0.00
RON:
6.49
RUB:
0.40
NZD:
18.01
ILS:
7.25
MXN:
1.28
HRK:
4.11
IRR:
0.00
INR:
0.39
PLN:
7.01
EGP:
1.47
EUR:
30.35
USD:
26.30
HKD:
3.35
KRW:
0.02
BGN:
15.51
BYN:
13.10
THB:
0.79

Буденне і знакове "Диких квітів"

  • Юлія Бондючна, А4

DKw

Слапчук В. Дикі квіти: роман. – К.: Факт, 2004. – 296 с.

Хочете вірте, хочете – ні, але така-от історія. Заходимо з колегою у рівненську книгарню "Слово" в пошуках книг волинських письменників, кидаєм погляд на корінчики томиків, дивимося на виставлену літературу... Раптом міліцейської статури чоловік запитує: "Ви не бачили Слапчука? Я його вже кілька разів шукаю. У Львові якось був, то купив одну книжку..." – Та от нема, – відказує колега, – ми теж його шукаємо.

Видать, не все так безнадійно з нашим українським читачем. Якби вся міліція в нас була така, то і сам Шевченко з могили встав би, щоб уздріти це диво.

Однак на те й воно диво. Бо для обраних. І на те й Слапчук. Хоч і для всіх, та не такий, як усі. Хоча б дивовижною своєю здатністю бачити в буденному знакове. У звичному - символ часу. А часом - того безчасся, яке тяглося за інерцією два десятки років. Про ту сіру пору, між Незалежністю та Майданом, Василь Слапчук написав одну із найяскравіших своїх книг.

На перший погляд, у романі "Дикі квіти" Василя Слапчука – життя пересічної української родини. Кожен із розділів (книг), а їх – три, написаний від імені головних героїв. Перша книга "Крихти хліба у бороді Конфуція" – від імені Степана: чоловіка і батька. Друга – "Калюжа пізнання" – від імені сина Вовика. Третя – "Жінка без косметики" – від імені Лариси: дружини і матері. Три книги – три світи.

Здавалося б, усе тут просто. Кожен бачить своє і по-своєму, і кожен по-своєму приходить до істини. А між тим – звичайне буття...

Проте ядро творчого почерку В. Слапчука з притаманними йому тонким психологізмом, афористичністю, алюзійністю, делікатною іронією, сарказмом, парадоксальністю, неоднозначністю та багатоплановістю філософських запитань, що підмічали літературознавці, – між рядками: "Та я одна від дванадцяти літ більше крові пролила, ніж усі чоловіки, котрі оцю хвалену незалежність виборювали!"

Яку багатющу підтекстову інформацію дає ця репліка Лариси! Або ж така, наприклад: "Справжні чоловіки повинні носити голову на плечах і користуватися нею, а не складати при першій нагоді. А ви носитеся зі своїми втратами, як із набутками, гордитеся поразками, наче це перемоги... Кому потрібна така ваша Україна?" Хтось заперечить? А проти того, що "голова у вас одна на всіх, і та не працює"?.. Тепер заперечити, на щастя, є кому і, на жаль, є чим. Але в часи кумівської летаргії сотні тисяч отаких "Ларис" викрикували подібні запитання та звинувачення, почуваючись повністю безкарними, а значить - правими. Подекуди й досі викрикують... та й почуваються.

Якщо зупинятися на персоналіях, то Степан із "Диких квітів", як і Лариса, – родом із комунізму: "усі мітинги відстояв", брав у облогу обком, "собор штурмував". Мотивація його проста – заради Лариси. А вона його шпетить: "Ти мене не спроможний визволити з цього рабства, з цієї захланності, а весь час борцем за Україну себе виставляєш. Який ти – така й твоя Україна!"

Саме про неї, себто про Україну межі тисячоліть, – практично увесь роман "Дикі квіти". То нічого, що там герої живуть простим життям: дорослі зазвичай у місті, дитина – в селі, на перевихованні. Вони – українці з типовими проблемами безробіття, безгрошів'я, що тягнулося ледве не від незалежності, і виконуванням несвоїх ролей. А що таке Україна, як не її громадяни?

Степан і Лариса – з когорти тих, хто не може знайти спільну мову. Навіть у мікрокосмі сім'ї. Тож ролі батька й матері виконують вигадані. А ще ці герої (і це найперший камінь спотикання) – дикі. Як і дике суспільство, в якому живуть. Вони елементарно обділені теплом, і тому дозволяють собі відповідну поведінку, і тому в мові не перебирають: "Та з однієї мініатюрної Юльки можна настругати чоловіків, яких би вистачило на два парламенти, ще й на уряд зосталося б".

Зрада Лариси чоловікові й зрада леді Ю... Така аналогія чи то пак асоціація в контексті Батьківщини. Та й алюзія, зрештою.

Чого лізти до сусіда? Маєш свою хату – от і працюй. А дзуськи! Чуже – апетитніше.

Усвідомлення того, що "своє треба відстоювати", приходить після обопільної зради. І згадується мимоволі Стусове "На цвинтарі розстріляних ілюзій / Уже немає місця для могил".

От вона: неоднозначність і багатоплановість філософських запитань...

От воно і письмо, що ніби легко читається, з гумором сприймається ("Баба Неля – протилежність баби Зіни Федотівни: маленька, худенька, ніби на сонці підсушена. Баба Зіна Федотівна схожа на машину "Камаз". Баба Неля поряд з нею – сухоребрий мотоцикл. Однак страшенно деренчливий. Без глушителів"). Але таке письмо залишає в глибині душі тугу за втраченим.

Герої роману "Дикі квіти" Василя Слапчука – колоритні. У кожного – характер хоч куди. Вони – не з безповітряного простору. А з волинської землі, яка здатна навіювати оту, за пражанами, "тугу невсипущу". "Невідомо за ким, невідомо за чим..."

Хоча в "Диких квітах" оцю тугу навіює не земля Волині, а здебільшого головна героїня – Лариса.

Якщо пражани жили зазвичай серед бетону та сталі, проте малювали у своїй уяві "синю волинську далечінь", снили нею, то Лариса снить забезпеченістю, стабільністю. І їй не важливо, на якій землі це буде, бо керується принципом "У кого гроші – у того й гідність".

Чи так воно у контексті Батьківщини?

Відповідь на питання, поставлене книзі, через десять років кожен дає в реальності.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити