polska

25 червня 2018
IDR:
0.00
RON:
6.54
RUB:
0.40
NZD:
18.10
ILS:
7.25
MXN:
1.29
HRK:
4.14
IRR:
0.00
INR:
0.39
PLN:
7.08
EGP:
1.47
EUR:
30.56
USD:
26.23
HKD:
3.34
KRW:
0.02
BGN:
15.62
BYN:
13.10
THB:
0.79

Лєгніца. Мандрівка в історію сім'ї

legКостел у Лєгніці

І треба ж так – Лєгніца! Ніби мало у Польщі міст і маленьких містечок! Та у Бога не буває випадковостей. Значить, мусило статися – рівно через 45 років у липні до Лєгніци. Уперше до Лєгніци ми приїхали у 1969-му, з татком, у гості до тітки Стефи. Тоді я вперше подолала західний кордон.

І тут ніяк не вийде обминути історію родини. Моя бабуся по татові називалася Юзефа і була полькою. Дід Стефан Романчук мав велике господарство, у тридцяті роки був депутатом польського Сейму. Дід Стефан та бабуся Юзя народили п'ятеро дітей – старша дочка Стефанія, через два роки – Іван, мій батько, потім Володимир, наймолодша – Корнелія. Була ще одна дочка, але вона померла в дитинстві.

Із усіх дітей при батьках залишилася тільки наймолодша.

Першим пішов з дому мій тато – був заарештований у вересні 1940-го. Він навчався у Чортківській гімназії.

leg13-ій клас Чортківської гімназії, 1938 рік. Іван Романчук стоїть у другому ряду у вишиванці праворуч за вчителем.

У 1939-му на Західну Україну прийшло червоне військо і червона влада. Невдовзі розпочалися масові арешти інтелігенції. Гімназисти створили групу спротиву, їх було восьмеро. Одним із них був 17-літній Іван Романчук. Узяли зі зброєю, тому отримав максимальний у той час для неповнолітнього термін – 10 років. Татові "пощастило". У травні 1941-го його вивезли із Чортківської тюрми на суд до Тернополя. Пощастило, бо за наказом Берії в'язні Чортківської тюрми були "ліквідовані за першою категорією", тобто розстріляні, поховані у братській могилі і залиті вапном, щоби неможливо було упізнати. Звірства НКВС жахали навіть гітлерівців, що входили до Львова, Чорткова, Тернополя.

У червні, коли німецькі війська вже підходили до міста, частину в'язнів Тернопільської тюрми розстріляли, інших пішки погнали до Підволочиська, там завантажили у вагони та відправили на Колиму. Із майже тисячі до Магадана дісталася третина. Страшну воєнну Колиму пережили одиниці.

Мій тато витримав. Відсидів у таборі всі свої десять років. Вийшов на так звану "свободу". Зустрів щойно звільнену волинянку Лідію, медсестру УПА. Одружилися. Там, на Колимі, коли батьки відбували термін заслання після табору, народилася я.

Leg-dyt1962 рік, пос. Будьонний, Магаданська обл. Вікна мого "рідного дому".

По етапу пішов і брат Володимир. Теж на північ, але в іншому напрямку – на Воркуту.

Та втрати родини не скінчилися.

Тітка Стефа вийшла заміж у 37-му, за поляка Стефана Зіліньського, десь наприкінці війни вони виїхали до Польщі, добровільно чи примусово – тепер уже ніхто не розкаже. Сумнозвісна операція "Вісла" – з Польщі виселяли українців, а з України – поляків. Отак і текли дві біди назустріч одна одній... Руйнувалися родинні зв'язки, батьки втрачали дітей, сестри – братів.

Ми повернулися з Колими в Україну влітку 1963-го. Тато почав розшукувати сестру. Знайшов. Родина Зіліньських замешкала поблизу Лєгніци, у селі Забур Вєлькі. У них росла донька, моя двоюрідна сестра, або як називали поляки – кузинка Вєслава. Вона була старшою за мене, вже заміжньою. Заміж вийшла за мешканця Лєгніци Зигмунда Шостака, народила йому двох діток – Міречку та Пьотруся. Зрідка від них приходили листи.

Брат зі сестрою не бачилися 27 років... З великими труднощами Іван Романчук добився дозволу на виїзд за кордон у гості до родини. У 1967-му тато з мамою побували у Польщі. А через два роки тато вирішив узяти в закордонну мандрівку... мене!

Це тепер вважається нормальним, коли діти подорожують з батьками, мають можливість побачити світ. А то був 1969-тий, залізна завіса стояла міцно, непорушно, птах не міг пролетіти, а вільна думка й тим паче. Але то був мій тато. Він не належав до радянського.

Аж тепер я розумію, наскільки іншою, вільною від радянської ідеології, була наша сім'я. Основи виховання, закладеного українською заможною родиною, ставили рівень пріоритетів понад загальноприйнятим, і того не вдалося викорінити ні арештом, ні табором, ні довгими роками на Колимі – 23 роки, половина короткого татового життя.

На мою думку, є чотири типи сімейного виховання, що залежать від матеріального стану родини і формують майбутню особистість, програмують подальшу діяльність дітей, орієнтуючи на певний спосіб здобуття матеріальних благ у житті:

1. Заможні батьки, які зазвичай виросли в нестатках і багатство зненацька впало їм на голову, живуть за принципом "усе найкраще – дітям, нехай вони мають те, чого ми не мали". Таким чином виховують так звану "золоту молодь". Варіантів два – або батьки успішно утримують своїх "мажорів" власним коштом до пенсії, або "мажори", втративши батьків чи пустивши за вітром батьківські статки, спиваються чи закінчують свій вік у в'язниці, бо вміють лиш витрачати, а не заробляти.

2. Сім'я заможна, але все здобуто власною працею. Батьки невтомно працюють, щоб утримати рівень, до якого звикла родина. Діти змалку залучені до сімейного бізнесу і звикли мати високі стандарти життя. Втративши батьків, вони не втрачають поняття про цей рівень і використовують всі свої сили, аби досягти чи й підвищити його за будь-яких умов, які запропонує їм життєвий шлях.

3. Сім'я середнього достатку, що звикла жити на заробітну платню. Ні кроку вгору. Але й жодного нечесного кроку. Для дитини з такої сім'ї – два шляхи: шукати щось нове і незвичайне, що стане драбиною до успіху, або продовжити шлях батьків – пишатися тим, що ми бідні, але чесні.

4. Сім'я люмпенів. Принцип – держава повинна дати мені все. Допомоги, дотації, пенсії, пільги. Сумна доля, шлях в нікуди, але таких родин по всьому світу все більшає й більшає.

Мій тато належав до другого типу. Вихований у заможній родині, волею сталінського терору він враз опинився не лише на самому дні суспільства – у тюрмі, страшному сталінському таборі, але й в умовах, непридатних для життя, на золотих приісках (копальнях) Магаданської області, на 400 км північніше від "столиці Колимського краю", майже під Полярним колом, де вічна мерзлота, де білі ночі, де взимку морози за 40, а зима триває щонайменше 9 місяців.

Вижити там, де вижити неможливо, повернутися звідти, звідки не повертаються. Подвиг? Мій батько ніс і виніс із пекла ідею української державності. Вірив у неї тоді, коли не вірив ніхто. Мої батьки народили і втримали при житті мене. Може, для того, щоб я зараз писала ці рядки? Для того, щоби присвятити батькові, Іванові Романчуку, роман "Лицарі любові і надії", український "Архіпелаг ГУЛАГ".

Колима. Сувора. Грізна. Прекрасна. Могутня. Рідна. Моя батьківщина.

Я там народилася, там пішла до школи. Люблю і пам'ятаю цю сувору, але чудову природу. Але досі не можу зрозуміти, як люди там жили і як вижили!

Але про це – далі...

 

Коментарі  

+2 # Наталка 13.08.2014, 13:42
Зворушлива історія української родини. Чекаємо продовження.
Відповісти | Відповісти цитуючи | Цитата